- Молодий чоловiк читає Бласко Iбаньєса? Дуже, дуже похвально! Справжнiй великий письменник. Звiсно, не можна було б рекомендувати читати всi його твори, особливо - молодi. Але взагалi... ах, Iбаньєс! Яка невичерпна фантазiя, яка блискуча, соковита мова!

Юнак ледве помiтно всмiхнувся, але промовчав. А iберiєць не вгавав; мабуть, вiн дуже залудився, i йому кортiло з кимсь поговорити.

- Молодий чоловiк далеко їде?

- Так, - коротко вiдповiв юнак.

- До самого Веракруса?

- Навiть далi. Аж за море. Попливу на теплоходi "Росiя"...

- I куди ж саме? Адже то радянський теплохiд, так? Чи не до Радянського Союзу, не до бiльшовикiв збирається молодий чоловiк?

Червонолиций iберiєць iронiчно, хоч i трохи здивовано, пiдвiв брови.

Весела iскорка майнула в очах юнака. Пiдкреслено байдуже дивлячись у вiкно, в темному склi якого було ясно видно вiдбиток здивованого обличчя iберiйця, вiн сказав:

- Саме туди я й їду. До Москви.

- О-о!.. - почув вiн вигук украй враженого iберiйця. Не повертаючись, юнак бачив у вiкнi, як його спiвбесiдник сплеснув руками i злякано озирнувся в бiк худорлявого чоловiка в широкому пальтi. А втiм, той сидiв, як i ранiше, цiлком нерухомо й неначе спав. У всякому разi нiщо не свiдчило, що вiн чув цю неймовiрно зухвалу з погляду кожного жителя фалангiстської Iберiї вiдповiдь юнака. Червонолиций пасажир недовiрливо перевiв погляд на свого дивного спiвбесiдника. Вагаючись, вiн спитав ще:

- Е... молодий чоловiк iберiєць, чи не так?

- Не зовсiм, - вiдповiв юнак. Вiн повiльно вiдвернувся од вiкна, подивився прямо в обличчя спантеличеного сусiда i спокiйно додав: Росiянин.

Обличчя вусатого iберiйця почервонiло ще бiльше, потiм раптом зблiдло.