Вiн оторопiло дивився на юнака, який уже не мiг стримувати далi посмiшку. Тодi iберiєць ще раз боязко зиркнув убiк, де все так само нерухомо сидiв мовчазний чоловiк у широкому пальтi, кашлянув i рiшуче взявся знов за газету. Бiльше вiн уже не пiдводив Очей, не запитував нi про що, вдаючи, що заглибився в читання. Хтозна, може, цей дивний юнак - божевiльний?.. Ну, то, зрештою, його справа; але ж не можна поряднiй людинi компрометувати себе розмовою з такою людиною, - розмовою, за яку можна поплатитися якщо не в'язницею, то принаймнi досить неприємними допитами в полiцiї... Краще триматися осторонь, далi вiд грiха!..

А серце Олеся спiвало. Нарештi, нарештi все це закiнчується! Позаду роки перебування у фалангiстському полонi, важка праця в концентрацiйному таборi, знущання жандармiв... Усе, все позаду!

Подумати тiльки, як вiн страждав, коли в списку першої партiї товаришiв, що поверталися на Батькiвщину, не знайшов свого прiзвища! Так, Олесь щиро радiв за друзiв, яким пощастило вирватися з табору, з фалангiстської Iберiї, радiв вiд усiєї душi. Але ж як сумно було думати, що вiн мусить сам ще залишатися тут, у полонi... Юнак не втрачав надiї, що настане i його час, вiн твердо знав, що рiдна країна пам'ятає про нього, як i про iнших своїх синiв, яких доля завела в пазури фалангiстiв, i не забуде, не покине його. Проте - коли ж, коли?.. Потiм вiд'їжджала ще одна партiя... i в нiй теж не було Олеся...

Нарештi поїхали всi його товаришi. Олесь лишився сам. Чому так трапилося, не знав нi вiн, нi хтось iнший. Казали, що його прiзвище переплутали з якимсь iншим, з прiзвищем людини, яка давно вже виїхала на Батькiвщину. I тепер треба було доводити, що Олесь дiйсно має прiзвище Гайдуков, що його мали давно вже звiльнити, що все це - чиясь злочинна помилка... Спробуй доведи це людям, якi й без того непримиренно вороже дивляться на тебе тiльки тому, що ти росiянин, що ти - радянська людина!