За вiкном майнули вогнi. Якась станцiя, i чималенька, якщо зважити на кiлькiсть вогнiв. Але поїзд не спинився й тут. Прогуркотiли стрiлки, невеличкий мiст миготнув освiтленим залiзним плетивом ферм - i знову темрява... глибока темрява, як у всiй цiй забитiй, поневоленiй фалангiстами i жандармами країнi...

Товстий iберiєць, наче заспокоївшись, куняв у кутку. Худорлявий чоловiк, здавалося, спав. Проте нi: Олесь помiтив, що той, як i ранiше, крадькома поглядає в його бiк. Ну й хай собi! Олесь давно вже зрозумiв, що це - детектив, таємний агент полiцiї, приставлений до нього. Навiть не вмiє чисто працювати, такого одразу розпiзнаєш. Та й взагалi, даремно вiн стежить: три доби, про якi попереджав чиновник жандармерiї, ще не минули, детективовi нема до чого присiкатися...

Юнак пiдвiвся, сперся руками на пiдвiконня, торкнувся лобом скла. За вiкном глуха нiч, нiчого не видно. А поїзд мчить, безупинно мчить далi й далi...

I раптом Олесь вiдчув, як щось з силою штовхнуло його в бiк. Сигнальний лiхтарик за вiкном стрибнув униз, потiм угору. Страшенний гуркiт, скрегiт металу обiрвали розмiрений до того стукiт колiс. Дзенькнула i вилетiла з вiкна шибка. Олесь не встиг нiчого зрозумiти, як неймовiрна, непереборна сила штовхнула його знову до вiкна. Здавалося, хтось викидає юнака з вагона. Ще сильний поштовх... зляканий вигук вусатого iберiйця - це було останнє, що виразно розчув Олесь.

Далi все змiшалось. Щось ударило Олеся по головi, гострий бiль пронизав його руку. В обличчя вдарила мокра запашна трава... Звiдки трава? Ще удар, i знов гуркiт, одчайдушнi крики, сухий трiск, наче ламаються дошки, дзвiнкий скрегiт залiза, i ще вигуки, болiсний стогiн... Звiдкись вистрибнув язик яскравого полум'я, десь мов прогримiв вибух... Усе це майнуло одне за одним у свiдомостi юнака... Чи то була вже не свiдомiсть, а божевiльне, кошмарне марення?..