Олесь котився вниз з насипу, нiчого не розумiючи, вже майже нiчого не вiдчуваючи. Висока м'яка трава пiд тим насипом покiрно прийняла його безживне тiло. А над ним усе ще лунав страшний гуркiт i скрегiт, з яким переверталися вагони швидкого поїзда i скочувалися, перекидаючись, з насипу, на щастя, з другого боку.

Потiм стало тихо, напрочуд тихо пiсля того, що вiдбулося. Тiльки раз у раз долинав чийсь стогiн i збудженi вигуки з того боку насипу.

Минали хвилини. Раптом зверху, з горiшньої частини насипу, швидко скотилась униз чиясь темна постать. Вона спинилася поблизу юнака. Яскравий промiнь електричного лiхтарика забiгав навколо, прорiзуючи темряву. Вiн щось немовби шукав. Ось цей промiнь торкнувся нерухомого тiла Олеся, напiвсхованого в густiй травi, i враз спинився, наче зачепившися за нього. Темна постать обережно пiдкралася до юнака. Лiхтарик яскравiше освiтив обличчя з заплющеними очима, кров на порiзаному склом лобi. Людина, що пiдiйшла, задоволено хмикнула.

Коли б тут був стороннiй спостерiгач, вiн би з подивом помiтив, як цей чоловiк у широкому пальтi став навколiшки i спритними руками обмацав тiло Олеся. Потiм вiн вийняв з кишенi юнака маленький бумажник i уважно переглянув усе, пiдсвiчуючи собi лiхтариком. Затримавши погляд на якомусь папiрцi, чоловiк у широкому пальтi знов задоволено хмикнув, поклав папiрець назад у бумажник, а самий бумажник - собi в кишеню. Мабуть, це й було те, що вiн шукав, бо пiсля цього чоловiк неквапливо щiльнiше загорнувся в своє широке пальто й сiв бiля Олеся, загасивши лiхтарик. I наче задрiмав.

Так минуло кiльканадцять хвилин. Двi постатi пiд насипом лишалися нерухомими. До Олеся не поверталася свiдомiсть, чоловiк, що сидiв бiля нього, немов спав. Та чи так це було насправдi?

Мабуть, нi.