ДИВАКИ

(у повісті порушуються важливі питання морального і трудового виховання підлітків.)

Повість

Розділ перший І

ЯКЕ ЇЙ ДІЛО?

Хлопці ще здалеку, тільки-но виповзли з яру на косогір, упізнали яблуню. Як і розповідав Олег, вона була

схожа на тополю. Стовбур рівний-рів-ний, і гілля рівне, притиснене до стовбура. Жовті з червоними боками

яблука здавалися іграшковими.

— Таки не збрехав, справді гарна,— сказав задоволено Микола.

— Як новорічна ялинка,— докинув Сашко. Навіть Кудлай принишк біля них, ніби теж милувався її

красою.

— Значить, так,— підвівся на коліна Микола.— Підбіжимо, швидко нарвемо і гайда назад, у яр.

— Може, разом не треба?—завагався Сашко.— Може, спочатку один хтось рватиме, а другий буде на

сторожі. Тоді...

— Навіщо? — не дав доказати Микола.— Бачиш — нікого не видно, ні Шморгуна, ні дідуся Артема.

Мабуть, у курінь поховалися од спеки.

— Ну, нехай буде по-твоєму,—згодився Сашко.

Мить — і хлопці вже біля яблуні. Миколі добре: високий, довгорукий, дістає до яблук. Сашко ж низький,

став навшпиньки, зірвав одне, друге і все.

Але Микола не такий, щоб лише про себе дбати, він завжди допоможе й іншому. Ось і цього разу виручив

свого друга. Нагнув гілку, покликав:

— Іди рви.

Обірвали її вдвох, Микола хотів іще одну нахилити, а вона — трісь! — і відчахнулась. Гав, гав, гав!..—

залементував Кудлай.

— Цить! Цить! — утихомирювали його.—Чого ти?

Та було вже пізно. Сторож почув гавкіт і виглянув із куреня. Побачивши між стовбурами дерев хлоп'ячі

ноги й собаку, підхопив дробовика і підтюпцем, підтюпцем до яру. Знав, добре знав, куди побіжать крадії. До

саду найкраще підбиратися яром. Ближче й безпечніше. Там майже ніколи нікого не буває. А якщо й стрінеться

хто, є де сховатися: на обох схилах росте високий полин, деревій, перекотиполе.