Микола з Сашком після того, як відчахнули гілку і загавкав Кудлай, уже більше не рвали яблук. Постояли

трохи, прислухались і подалися із саду. Але тільки-но виткнулися з-за дерев, вгледіли Шморгуна, що біг їм

навперейми.

— Наза-ад! — вигукнув Микола і кинувся тікати через сад у протилежний бік — до посадки.

Тоді й сторож звернув од яру. Гнався за ними й репетував — аж надривався:

— Держіть!.. Ловіть!..— Мов батогом цьвохкав хлопців його крик.

Бігти ж нелегко — повні пазухи яблук. Треба придержувати руками, щоб сорочка не висмикнулась із

штанів і яблука не розсипались.

А ще Кудлай дурний заважав, стрибав то на Миколу, то на Сашка. Мабуть, думав, що вони затіяли якісь

ігрища.

— Пішо-ов!—гримнув на нього Сашко, коли собака зовсім уже розійшовся — ухопив за холошу.

Мигсола озирнувся. Сашко відстав кроків на десять.

- Швидше, швидше! — підганяв друга.— Не чуєш — женеться!.. Як на коні мчить...

Сашко вкладав усі сили в ноги, та хіба за Миколою, лелекою цибатим, уженешся?!

Ху, врешті сад кінчився!

Ускочили у вузеньку, на чотири ряди, акацієву посадку, що пролягала понад колгоспним садом і дорогою

до станції.

Сашко знесилено прихилився до дерева.

Микола покрався до дороги, щоб визирнути — не йде, не їде часом хто?

Порожньо. Лише ген на повороті до сушарні зупинилася однокінна підвода, на якій сидів стар ший

Шморгунів син Сергій і ще якась жінка чи дівчина в білому.

«Куди ж його сховатися,— гарячково билася думка,— посадка наскрізь продивляється... хліба скошені... до

кукурудзи не встигнуть — Шморгун вискочить із саду, впізнає, тоді тікай не тікай—не минути халепи. Досі він

їх, мабуть, іще не розгледів, далеченько був, та й дерева заважали... І в буряках не приткнешся... Хе, таж буряки

окопані рівчаком!..»