— Відпусти! Відпусти його! — закричав Микола.

Сашко відпустив уздечку і впав на землю.

Буланий голосно форкнув, вигнув хвоста і помчав на дорогу.

Хлопці кинулися коневі навперейми, але за ним тільки курява знялася.

Микола з Сашком зупинилися, постояли, дивлячись розпачливо вслід Буланому, аж глядь! — дорогою із

станції котить підвода, а на ній вусатий їздовий, за яким вони на заготівельному пункті чергу займали.

— Чого це він утік од вас? — спитав дядько.— А віз де?

— Та... заїхали в гайок, хотіли перепрягти. Щось у кущах зашаруділо, зачмихало, захрюка ло, він

злякався і дременув,— на ходу вигадував Микола;

— Отуди к лихій матері! Як же ви тепер додому добиратиметесь?

Хлопці опустили голови, мовчали.

— Ну, добре, поїхали, причепимо вашого воза, я вже дотягну до повороту. А там один стерегтиме його,

другий збігає за конем.

Так і зробили: прив'язали за голоблі воза до підводи, і вусатий доправив їх до повороту.

— Ох і влетить нам! — важко зітхнув Микола, як дядько поїхав од них.

— Буланий усю збрую розгубить,— міркував уголос Сашко.

— Тепер, мабуть, і з їздових знімуть.

— Сама дуга останеться. Добре, хоч її зняли...

— Біжи, Сашко, на конюшню. Буланий досі там. Приведеш назад. Конюхові розкажеш так, як ми

вусатому казали. Тільки Сергієві на очі не показуйся. Може, й минеться...

— А чого це мені бігти? Ти придумав таке, ти й біжи,— уперся Сашко.— Знайшов меншого?

Дзуськи!

Але Миколі, видно, не дуже хотілося появлятися на конюшні.

Що не робити? Податися вдвох? А віз? Ще затягне хтось...

Закінчилася сварка тим, що і Микола, і Сашко залишилися біля воза. Вирішили ще раз скориста тися

попутною підводою, щоб добратися додому.