— Куди? — підхопився Сашко.

— У ліщину. Горіхів нарвемо.

Заїхали в саму гущавину. Коня прив'язали до стовбура листатого клена, а самі пішли шукати горіхи.

Незабаром кишені були повні, і хлопці присіли на траву.

—- Сашко, що я приду-умав! — пожвавішав раптом Микола, і очі його заблищали.

— Що, кажи вже.

— Раціоналізацію, от що!

— А-а,— махнув зневажливо рукою Сашко.

— Ні, ти послухай,— аж сяяв Микола.— Паровоз на станції, коли маневрує, то вагони не тягне, а пхає.

Питаю стрілочника, чого це він їх штовхає. «Так зручніше», — каже. Тоді я згадав — читав десь, що й на річках

теж часто буксири пхають поперед себе баржі.

— Навіщо?

— Легше, мабуть. Ось давай запряжемо Буланого, щоб він не тягнув воза, а пхав. Колись, може, усіх

коней у колгоспі так запрягатимуть.

Розпрягли Буланого, повернули в голоблях головою до воза і почали в такий спосіб його впрягати. Кінь

стриг вухами та косив очима на хлопців.

Виходило не зовсім до ладу. Ужі від хомута не налізали на дугу, а голоблі стирчали високо вгору, мов жерла

гармат.

—- Ет,— чухав Микола потилицю,— упряж не підходить, і голоблі треба переставити.

— Нічого, — підбадьорював його Сашко,— він уже захопився Миколиіюю раціоналізацією.— Це

дрібниці. Давай голоблі прив'яжемо до хомута віжками, без дуги.

Спробували й так. Нокнули на Буланого, а той уперед не хоче йти, все задкує.

— Сідай на воза, за вуздечку тягтимеш,— звелів Микола.

Сашко сів, потягнув до себе Буланого за вуздечку, але кінь все одно не слухався, мотав головою, оступався

пазад.

9

—- Бато/ом, батогом його піджени!

Микола взяв батіг, стьобнув коня. Очі в Буланого налилися кров'ю, ніздрі роздулися. Він рвучко смикнув,

виплутався з голобель і став дибки. Сашко повиснув у нього на вуздечці, як павук на павутині.