Здавалося, по небу хтось качав велетенську залізну бочку з камінням.
А дощ усе періщив і періщив. По дорозі вже ревів каламутний потік, липке багно чіплялося до коліс, босі
ноги ковзалися — стало ще важче тягти воза.
Доки добралися до скирти, наступила ніч. Хлопці вкрай знесилилися й змерзли.
Перший заквапився до скирти Сашко. Наперед тішився, як залізе в Сергієву «печеру», зігріється в сухій
соломі. Та лиш наблизився до неї, відразу й позадкував.
10
— Чого ти? — підійшов до друга Микола.
— Там хтось є...— прошепотів злякано.
— Ну то й що? Хай буде. Тепер однаково всі знатимуть.
— Я не про те. Там щось велике і очима світить.
— Тобі здалось.
- Еге, «здалось»! Сам піди подивись.
Микола рушив до скирти.
«Мабуть, привиділось-таки...» — заспокоював себе, бо Сашків страх трохи йому передався. Пошкодував,
що поруч немає Кудлая. З ним завжди певніше.
Ступив кілька кроків і закляк на місці. Під скиртою стояла дивовижна потвора — висока, довга і очима
світила. Спиною пішов мороз. Рвучко крутнувся, кинувся утікати. За ним чимдуж помчав і Сашко.
І-і-гі-гі-гі! —- понеслось їм навздогін.
Як одбігли далеченько, зупинилися перевести дух. Прислухалися крізь шум дощу, чи не гониться слідом
оте страховисько. Ні, не чути.
І-і-гі-гі-гі! — знову пролунало в темряві, тепер уже далеке і знайоме.
— Буланий!..— майже водночас радісно скрикнули Микола і Сашко.
Ну й резтелепи, ну й сліпаки — не впізнали свого коня! То ж він кличе їх.
Яскрава блискавка на мить освітила поле. Так і є: під скиртою стояв Буланий.
— Змок, бідний, змерз,— радісно плескаючи по шиї коня, примовляв Сашко, мовби сам він і не змок, і
не змерз.
Микола обмацував на Буланому збрую.
— Вуздечка є, хомут є, черезсіделок є... Нічого не загубив. Молодець, ждав нас...