Забувши про те, що збиралися ховатися у скирту від негоди, повели коня до воза і запрягли.

Буланий добре знав дорогу до села. Дарма, що пітьма облягла все довкола — сам повертав, де треба, сам

обходив вибої. Не минув він і конюшні.

Лише в'їхали у двір, із стайні вийшли бригадир і конюх.

— Де це ви так забарилися? — спитав дядько Василь.— Ми тут хвилюємося, хотіли вже вас розшукувати.

Незабаром небо наполовину затягла чорна хмара. Посутеніло, запала глибока тиша, як завжди перед

грозою. Навіть невгамовні польові цвіркуни і ті вмовкли, певно, поховалися по своїх земляних комірках. Хіба

десь із гречки або проса напівсонно покличе якийсь добряга перепел: «Спать підем! Спать підем!» — та й засне

собі наодинці.

Запахло перегрітою ріллею, терпким полином, прив'ялими грициками.

Тиша була недовга. Несподівано налетів дужий поривчастий вітер, зняв куряву, зірвав з хлопців картузи.

Микола з Сашком похапали їх на обочині, знову метнулися до воза. Як несамовиті котили його путівцем до

села. Не зважали на ручаї поту, на втому в ногах і руках.

Та не втекли від грози.

Тра-та-ра-бах! — вдарив над самою головою грім і ніби прорвав невидиму небесну запону: на землю

хлинула злива.

Довкола — ані якоїсь будівлі, ані деревця, сховатися від негоди нікуди. Надійним укриттям могла

прислужитися хіба що скирта соломи біля дороги, в якій любив вилежуватися Сергій. Он вона, ледь-ледь

бовваніє крізь дощову стіну. І Микола з Сашком покотили воза далі.

Надворі швидко темніло. Раз у раз спалахували вогненні блискавки. Безперестанку гуркотів грім.

Здавалося, по небу хтось качав велетенську залізну бочку з камінням.

А дощ усе періщив і періщив. По дорозі вже ревів каламутний потік, липке багно чіплялося до коліс, босі