Iнодi, коли її бачу, думаю, що менi пощастило. Вiдверто кажучи, Вiкторiя - рiдкiсне стерво. Та часом, коли передi мною пропливають шикарнi, безмежнi ноги, думати можу лише про неї, про мене i про простирадло, що лежить i чекає на цi ноги на софi в моїй хатi. Яка рiзниця, стерво в твоєму лiжку чи нi? Лiжко - це ще не все життя, чи не так? Ех. "Нiчого не буде", - каже мiй шлунок, вiн завжди лiзе в мої думки. "Нiчого тобi не свiтить, тому працюй мовчки, чого висунувся iз цим дебiлкуватим комплiментом? Вона не поведеться". Я проводжу рукою по шлунку, щоб вiн не бовкав, набридло. "Чорти. Сорочка ще вранцi була бiла, тепер на нiй вiдбитки моїх пальцiв, клятий ксероксний порошок".

"Який це тобi светр? Це - сукня. Продери очi", - каже Вiкторiя, скептично зосереджуючи погляд на тому мiсцi моєї сорочки, де темнiють плями. "Сукня? Для сукнi воно закоротке", - кажу я, вдаючи з себе розумника. "Любий, це член буває закороткий, а сукня закороткою не буває. А в тебе зажувало", - вiдказує вона. Я чомусь вiдразу подумав про краватку, хоча невiдомо, як i чим краватку могло зажувати, начебто її нiхто не кидав собi в рота. "Ксерокс! Заспане ти опудало. Чого ти взагалi тут стирчиш?" - каже Вiка у вiдповiдь на мої нiмi розумовi пологи i йде. Ксерокс. Падлюка. Нiякої солiдарностi не виказує з трудящим людом. 15-та сторiнка. Чорти б його взяли. Тобто гибiти менi тут до скону. Звiсно, у ксерокса взагалi паскудний режим роботи, неприємно, мабуть, коли хтось постiйно щось у тебе вкладає, а потiм виймає вдвiчi, а то й удесятеро бiльше. Постiйно цей папiр у черевi. Хтось брудними пальцями тицяє на кнопки, плутає режими та кiлькiсть копiй. Стукає по твоїй спинi, коли ти випадково схопив i вчасно не виплюнув аркуш паперу, гупає ногами, коли ти вiдразу ж цей жалюгiдний папiрчик не вiддаси. "Нiколи, - кажу сам до себе, - нiколи в наступному життi я не хотiв би бути ксероксом. Пiшло воно, таке життя". Ксерокс загадково миготить лампочкам. Таке враження, що вiн мене про щось попереджає. "От чого б тобi не зжерти 14-ту сторiнку, га? Гидотне ти створiння все-таки, - кажу я до нього. - Для тебе не було жодної рiзницi, а ти все одно: 15-ту". Та вiд стусана в його сiрий бiк усе ж таки утримуюсь. Бо жалiю.