1848 рiк
До А. Лизогуба_
К[репость]Орская, _
1848 Февраля 1-го. _
Всяк друг речет: содружихся ему и аз: но есть именем точию друг.- Отак тепер i зо мною сталось, було, на собаку кинь, то влучиш друга, а як прийшлось до скруту, то святий їх знає, де вони подiлись! Чи не вимерли, крий боже? Нi, здравствують, та тiльки одцурались безталанного свого друга. Бог їм звидить. Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радостi – так що ж, недогадливi.
З превеликою радостiю i дякою прийняв я лист ваш уже другий, написаний 31 декабря.
Бог вам заплатить за вашу щирость i за вашу ласку. Лихо дiється зо мною, та не одно, а всi лиха упали на мою голову. Одно те, що нудьга i безнадiя давить серце, а друге – нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпiв, слава богу, а тепер зуби i очi так болять, що не знаю, де дiтись. I чи не чудно, скажете, як принесли ваш лист, менi полегшало так, що на третiй день менi вже можна було написать оцей лист до вас. Вибачайте тiльки, що коротенький, одно те, що боюся очi натрудить, а друге, сказавши правду, таки й паперу недостача. I купить нема де, звичайне, як у степу. Як будете посилать вашу обiцянку, то пришлiть, будьте ласкавi, i паперу поштового i брiстольського, коли найдете в Одесi. Вибачте, бога ради, що я так вередую, за грошi спасибi вам, єдиний мiй друже, у мене ще осталося трохи, а як матиму малярську справу, то, може, зароблю, а якщо пошлють весною в степ на Раїм, бо є така чутка, то тодi вже проситиму, то, може, бог дасть, що тут остануся. Ще чи не найдете в Одесi сочиненiй Лєрмонтова i Кольцова, пришлiть, поезiї святої ради, А як будете писать, то пишiть на моє iм'я просто в К[рiпость] 0[рську], бо я другий лист ваш прийняв уже з третiх рук. Хоч воно й з добрих рук, та все-таки з третiх. Прочитав я вдруге вже о скорбi вашiй, о вашiй Лiзi, що маємо робить, коли того бог хоче. Давид добре сказав:[21] хто возглаголет сили господнi; слышаны сотворит вся хвалы его. Звичайне, не можна i без того, щоб iнколи i сльозам не дать волi. Бо хто не журиться, не плаче, то той нiколи й не радiє. Цур йому, такому. Будемо плакать i радiти, i за все- те хвалить милосердого бога.