Кожного із членів екіпажу гнітили тривожні передчуття. Нарешті капітан підвівся і хрипко сказав:

– Друзі, чекати далі не можна! Ми повинні терміново розробити план подальших дій. Жаль, що Кір…

– Бактерій убито, – пролунав у динаміку роботів голос. – Радіація пошкодила деякі мої нервові центри. Але я спроможний виконувати команди людей…

– Спасибі, Кіре, – кволо усміхнувся Федір Скеля. – Тепер нас четверо… Що ж нам робити з третім відсіком?

У кают-компанії залягла важка тиша. Кожен розумів, яку відповідальність покладено на нього. Відповідальність за друзів, за корабель, за безцінну інформацію, котрої чекає Земля.

– А чи не покрити нам ззовні третій відсік іонопластиком? – запропонував штурман.

– Ні, це все одно ризиковано, – заперечив капітан. – Корабель не може весь час нести в собі бомбу, котра здатна вибухнути першої-ліпшої миті.

– Ми змонтуємо велику лазерну гармату і націлимо її на люк, – сказав Ярослав. – Тільки-но зелений напасник переступить межу, ми розстріляємо його впритул, як це робив Кір.

Астробіолог запитально глянув на капітана, але той знову заперечив:

– Де гарантія, що при цьому якась частина бактерій не проникне в інші відсіки? Тоді ми нізащо не впораємося із зеленим чудовиськом. Воно проковтне весь корабель.

Космонавти уявили, як гине їхній красень зореліт, і кожному стало моторошно.

До кают-компанії зайшов Кір. Вигляд він мав жалюгідний: весь пом’ятий, кінцівки скалічені, пластик, що прикривав фотоелементи, розбитий.

Робот мовчки наблизився до екрана і ввімкнув третій відсік. Картина була невтішна. Вся зелена маса веретенилась, немов навіжена. Проте в цьому був свій смисл: за такого обертання виникала відцентрова сила. Вона відкидала зовнішні шари бактерій до стінок лабораторії, і окремі смарагдові язики мало не торкалися іонопластику.