— Отакої! — захоплено вигукнув він. — Не збагну, як ти головешкою відігнав лісового хижака!

— Я ж тобі казав, що вогонь найкраще допомагає проти вовків, — усміхнувся Мохобородько.

— Справді, — просіяв Півчеревичок. — Вогонь — таки могутня річ!

Він усівся коло багаття. Не мав особливого бажання повертатися до фургончика, бо неждано-негадано йому дуже сподобався вогонь. Мохобородько підкинув у полум’я хмизу і сів поруч із Півчеревичком. Сон в обох і не торкався повік. Хоч сіроманець цього разу не завдав маленькому чоловічку особливого клопоту, все-таки він одігнав їхній сон.

— Зараз і Муфтикові було б доречно розкласти противовче багаття, — почав Півчеревичок. — Та, напевне, в його кишені немає сірників. Наш Муфтик занадто цивілізований — навряд чи видобуде вогонь тертям двох сухих паличок.

— Маєш рацію, — зітхнув Мохобородько. — Він-бо роками жив тільки в машині, а це дається взнаки.

— Авжеж, — додав Півчеревичок. — Цивілізує. Через це йому тепер так важко призвичаїтися до вовків.

Розмова знову велася навколо Муфтика. Ох, дорогенький Муфтику! Ох, любий друже! Коли ти справді ще живий у вовчому полоні, чи можеш і надалі витримати поміж оцих звірів? Чи зможеш витерпіти їхнє суворе життя-буття, ти, який звик до всіляких зручностей? Чи зможеш стерпіти їхні звірині грубощі, ти, який завжди цурався будь-якого насильства?

— Не забуваймо, що Муфтик — поет, — сказав Мохобородько. — І саме поетовій душі насильство завдає найглибші рани. Поетова душа — вельми вразлива.

— Так само, як і в художників, — додав Півчеревичок. — Адже в юності Муфтик хотів учитися на художника. Він мріяв увічнити звірів на полотні, чи не так? Просто жахливо, як звірі «віддячили» йому за такі благородні поривання.

Мохобородько, зачувши це, насупив брови.

— Винуватити звірів не можна, — сказав він. — Це означало б звинувачення природи. Звірі ніколи не бувають несправедливі, вони такі, як їх створила природа.