— Он воно що, — пробубонів Півчеревичок. — Адже фактично я звинувачую тільки одного вовка.

На це Мохобородько відповів:

— Не варто звинувачувати його. Сіроманець чинить так, як йому підказує природа, він-бо не розрізняє, де пролягає межа між добром і злом.

Взагалі Півчеревичок не зовсім погоджувався з Мохобородьком, але все-таки сперечатися не став. Бо добре Мохобородько ставиться до тварин. Добре хоч те, що він не поривається приручати вовків. Та наступні Мохобородькові слова більше припали до серця Півчеревичкові:

— Нам не треба в чомусь дорікати сіроманцям. А втім, це не означає, що ми повинні залишати Муфтика в полоні. Одна річ —розуміння, інша — реальне життя. Я, правда, добре розумію таку звірину, як вовк, одначе заради Муфтика все-таки можу розпочати з сіроманцем боротьбу.

— Чудово! — кивнув Півчеревичок. —Чесно кажучи, я не розумію вовків, але теж готовий з ними позмагатися.

А якою саме має бути боротьба з вовками, цього ні Півчеревичок, ні Мохобородько до пуття не уявляли. Біля вогнища, звичайно, просто: бери головешку й розмахуй нею перед сіроманцем. Одначе багаття за собою по всіх усюдах не тягатимеш. А коли вовк вигулькне з-за кущів, тут-бо вже не буде коли розкладати вогонь, доведеться утнути щось інше.

Вони сиділи й мовчали. Дивилися на полум’я. Кожен поринав у свої думи.

— Світає, — сказав нарешті Півчеревичок. Ніч і справді щомиті пригасала, навколо розливалося світло. Подекуди залунали пташині голоси. Настав ранок.

— Починається новий день, — сказав Мохобородько. — Ох, якби ми знали, що він нам принесе!

Зійшло сонце.

І несподівано звідкілясь здаля почулося жалісливе підвивання. Це не був совиний голос. Це було щось інше.

— Вовки! — тихо зронив Мохобородько. Тієї ж миті Півчеревичок підхопився.

Блискавично зробив кілька стрибків і опинився коло найближчого дерева і, мов обпечений, поліз угору.