— Ти куди? — вигукнув Мохобородько. Півчеревичок, захоплений тим, що ліз по дереву, не прохопився і слівцем. А ледве чутне підвивання повторилося.

Мохобородько напружено вслухався. Безумовно, це вовки. Можливо, вовченята. Саме у вовченят отакі пискляві голоси. Отже, десь там повинно бути їхнє кубло! Напрямок хоч приблизно, а з’ясовано. Що ж робити, щоб не проминути? Адже вовченята цілісінький день не завиватимуть, тож на їхні голоси не підеш. Просуваючись лісом, можна дуже легко збитися на манівці. Ліс, як то кажуть, —великий ошуканець.

Та ледве Мохобородько встиг подумати про це, як Півчеревичок гукнув згори:

— Все ясно! Підвивання долинає від величезної ялини.

І лише зараз Мохобородько збагнув, навіщо Півчеревичок видряпався на дерево. І аніскілечки не від страху перед вовками, як можна було гадати. Його друг захотів пошукати якусь прикмету, за якою можна б визначити напрямок, і тепер ця прикмета була — величезна ялина. Ох, милостивий Боже, якби справді це допомогло і вовче завивання бодай на краплину дозволило друзям наблизитися до Муфтика!

Коли Півчеревичок спустився з дерева, вовчі голоси долинули ще кілька разів і запала тиша.

— Ти молодець, — розчулився Мохобородько. — Завдяки тобі напрямок визначено.

Він підвівся, приніс зі струмка цебро води і залив багаття. Півчеревичок одчинив дверцята авто.

— Ну, Комірчику! — гукнув він собача. —Ходімо шукати Муфтика.

Комірець одразу ж радісно вистрибнув із фургончика і хотів негайно вирушити в дорогу, проте Півчеревичок раптом задумався. Його погляд спинився на півпорожньому молочному бідоні, в якому вони тримали воду.

— Напевне, їжу й воду ми з собою взяти не зможемо? —запитально поглянув Півчеревичок на Мохобородька.

— Звичайно, ні, — відповів Мохобородько. — Ліс нагодує і напоїть нас, адже ліс начебто козубець із наїдками. Спрагу потамуємо з потічка або джерела, а лісові дари удосталь дадуть нам їжу. Ну, а коли прийде чорний день, усе-таки щось матимемо з моєї бороди.