— Отже, ніхто інший, як Баєв.

— Баєв. Я певна, що він. Проте, якщо ви хочете знати мою особисту думку, можливо, що й Димов.

— Невже Димов?

— Так, Димов. Вони, Маринов і Димов, також не терпіли один одного, хоч іноді й грали в нарди, але то була тільки сварка — Маринов гадав, що може наказувати Димову, наче Димов і досі був його прислужник, а не відомий адвокат…

— Чи грали вони в нарди учора ввечері?

Жінка мовчить. Її обличчя стає хитрим:

— Я не чула.

— Ваша кімната якраз під кімнатою Маринова. Невже вам не чутно, що робиться вгорі?

— Чутно лише, коли здіймають гамір.

— А що ви чули ввечері?

— Нічого.

— Голоси, кроки — нічого?

— Я нічого не чула, зовсім нічого, поки не заснула. Я, знаєте, рано лягаю.

— Хто ще мешкає тут, унизу?

— Багато людей… Ось тут, за ширмою, спить Жанна, моя племінниця. Он там у двох кімнатках мешкають інженер Славов і лікар Колев, гарні хлопці, скромні й працьовиті…

— Заждіть, — знов я підношу руку. — Де ваша племінниця? Може, вона щось чула.

— Та ні, не чула, це я вам гарантую, бо ввечері її взагалі не було. Вона ночувала у подруги. А Славов і Колев на роботі. В такий час усі на роботі. Лише Баєва, можливо, вдома. Такі, як вона, не мають іншої роботи, окрім як доглядати за нігтями й сварити між собою людей…

Гаразд, кажу я собі. Почнемо з Баєвої. З фатальної жінки, яка сварить між собою людей.

З полегшенням залишаю водоспад, що й досі гримотить за моєю спиною, перелічую сходинки в зворотному напрямку, опиняюсь знову в напівтемному холі й стукаю в перші двері.

До речі, стукати в двері — це одне з найзвичайніших, хоч і не найулюбленіших моїх занять. За кількістю дверей, перед якими мені доводилося стирчати, я можу позмагатися з листоношами будь-якого столичного району, разом узятими.