Дехто з моїх колег навіть вважає, що я трохи захоплююсь цим і що доцільніше викликати людей до себе в кабінет, — це дає ті самі наслідки, що й блукання містом. Але я вперто залишаюсь при своїй думці, попри всі гіркі наслідки для мого особистого бюджету, зокрема щодо графи «Взуття і його ремонт». Будь-яка особа, ізольована в моїй канцелярії, завжди довіряє мені набагато менше, ніж у звичайній для неї обстановці. А крім того, яка користь забирати у людей час, коли тобі саме за те й платять, щоб ти марнував свій власний час. А втім — годі відступів, властивих авторам, які прагнуть більшого гонорару.

Отже, як я, здається, вже казав, стукаю у двері Баєвих. Двері одразу ж відчиняються. В цьому будинку, либонь, усі чатують під дверима. Переді мною — Дора Баєва, фатальна жінка. Загалом непогана, якщо не зважати на зайвий грим. Помада й туш — це ще нічого. Але ці сині повіки… А чому, наприклад, не зелений ніс?

— Товариш із міліції, чи не так? — починає співати Баєва, і це позбавляє мене необхідності лізти в кишеню за посвідченням. — Саме вас я й чекала. Сиджу, як бачите, й чекаю, поки ви мене визволите з-під арешту.

Фатальна дама й справді вдягнена для виходу. Гарний темно-синій костюм з ґудзиками, що імітують античні монети. Шик і запах «Шанеля» або чогось іншого закордонного.

— Ніякого арешту немає, — кажу я добродушно, заходячи в кімнату. — Просто формальність. І це стопроцентно на вашу користь: утратите десять хвилин зараз, аби не втрачати завтра дві години на те, щоб іти в управління.

Дора оцінює мою добродушність і робить милу усмішку:

— Ви дуже люб'язний. Заходьте.

Саме це я й роблю. Кімната не дуже велика й умебльована зі смаком. Нова спальня з червоного й білого дерева з велетенським гардеробом, що займає половину приміщення. Скатертини іі серветочки зі штучного шовку всіх барв веселки, плюс іще якісь кольори, не властиві цьому атмосферному явищу. На столі — фотознімок у бамбуковій рамці. На знімку — літній чоловік з повними щоками, неначе він готується надувати повітряну кулю.