Він і далі говорить в такому ж дусі, гнівно рубає фрази на шматки й розмахує своєю кістлявою рукою, немов жбурляє ці шматки мені в обличчя. Коли він нарешті закінчує, я примирливо буркочу:

— Гаразд, гаразд. Огляд закінчено. Можете вдягатися.

І ледве вимовивши ці слова, залишаю кабінет, щоб випередити черговий спалах.

Надворі так само майже немає дощу. Це примушує мене сісти в трамвай, хоч я ненавиджу електричний транспорт. Коли йдеш пішки, разом з тобою йдуть і твої думки, а як збочиш у натовп, думкам теж стає тісно — вони втрачають висоту польоту, опускаються до міщанських дрібниць. Зокрема, що вже обід, але для тебе це ще не означає, що ти скоро пообідаєш. Деякі колеги лікаря Колева справедливо кажуть, що гаряча їжа шкідлива для шлунка, але хотів би я побачити, яку гримасу скорчать ті колеги, якщо їм подати охололий суп і холодну баранину з капустою, що є для мене дещицею від насолод на цьому світі.

Виходжу біля Судової палати, знову минаю Торговий будинок цього разу без зупинок, і забігаю в ощадну касу перед самим закриттям. Зал порожній, якщо не зважати на чиновників, які виходять з-за віконець і поспішають на обід. Мене цікавить одне-єдине віконце, те саме, над яким написано: «Каса». За мармуровою загородкою сидить чоловік, який ніби зійшов з фотографії, що висить у Баєвих, — огрядний, незграбний, з підстаркуватим обличчям, а щоки в нього такі, наче він надуває повітряну кулю. Судячи з виразу обличчя, цей чоловік належить до категорії людей, єдина розвага для яких — читати свіжі некрологи.

Скромно виструнчуюсь перед віконцем, але чоловік аж надто заглибився в свої рахунки для того, щоб звернути на мене увагу. Коли він нарешті підводить голову, то навіть не бажає поглянути на мене.

— Каса зачинена, — рикає чоловік з надутими щоками і вдивляється у вікно, наче я всівся десь там на парапеті.