— Це ще й краще, — киваю я.

— Ох, які ж ми дотепні… — Цього разу Баєв дарує мені похмурий погляд. — Я сказав: каса зачинена. Марно чекати.

— Про касу мені зрозуміло. А як ви?

І тицяю йому крізь скло посвідчення.

Чоловік а надутими щоками вочевидь збентежився, але помітно, що він намагається приховати своє зніяковіння.

— Ви б могли з цього почати, — рикає він тим самим службовим, ледь-ледь пом'якшеним голосом. — З якого приводу?

— З приводу вашого товариша й сусіда Маринова. Він мертвий.

— Як мертвий? — запитує Баєв, вилупивши очі.

— Так. Остаточно й безповоротно. А втім, вам, напевно, вже відома ця сумна звістка.

— Вперше чую від вас.

— Дивно…

— Що дивно?

— Дивно. Бо ви, власне, перший, хто бачив Маринова мертвим…

Чоловік з надутими щоками підводиться з протилежного боку віконця.

— … Ви, здається, чи не останній, хто бачив його живим?

Касир нахилився до мене. Його вибалушені темні очі дивляться зовсім розгублено:

— Зачекайте… Я нічого не знаю…

— Облиште, Баєв. Ця роль аж надто складна для вас. Краще скажіть, що ви робили зрання в кімнаті мерця.

— Зрання?.. В кімнаті мерця?..

— Так. І облиште цю манеру повторювати кожне запитання, як це роблять двієчники початкових класів, коли хочуть виграти час. Вас бачили. Є свідки. Отже, треба відповідати.

Чоловікові потрібна певна пауза, щоб оцінити ситуацію. Потім товсті щоки розтягуються:

— Я не був у кімнаті. Йшов на роботу й побачив, що двері в зимовий сад відчинені… А також двері в кімнату… Я здивувався, що Маринов порозчиняв скрізь двері в таку негоду… Зазирнув. Дивлюсь: спить. Я зачинив двері й пішов… Ось так.

— Він спав у досить незручній позі.

Касир трохи оговтався й став упевненіший. Він майже задоволений своєю вигадкою: