— Я не звернув уваги на його позу.

Не зводячи з нього очей, виймаю цигарку й закурюю.

— Мабуть, ви не звертали уваги й на симпатії з боку небіжчика до вашої дружини?

Баєв кидає на мене швидкий погляд, потім знову опускає очі. На його обличчі з'являється вираз, що віддалено скидається на зневажливу посмішку:

— Брехня й плітки. Маринов був бабій, це всім відомо, але він не переступав меж. Симпатії… Якщо говорити про симпатії, він більше симпатизував тій студентці.

— Але кажуть, що він виявляв велику увагу й до вашої дружини.

— Дурниці. Якийсь там дешевий подарунок, чи що…

— Наприклад?

— Звідки мені пам'ятати? Пара панчіх або комбінація…

— Чи не здається вам, — дружньо зауважую я, — що це дуже інтимні подарунки? Якщо хтось одягає на вас комбінацію, не виключено, що одного дня він забажає її зняти…

— На мене ніхто не вдягав комбінації, — сердито уриває мене Баєв.

— В цьому я вам цілком вірю. Припускаю навіть, що в комбінації ви б виглядали так, що чоловік захотів би не роздягати вас, а навпаки — прикрити ще чимось… Та зараз ідеться про вашу дружину.

— Облиште мою дружину, — рикає уже зовсім сердито касир. — Ви не знаєте ніякої міри.

— Згоден з вами, та є випадки, коли це необхідно. Наприклад, після історії, як ота, що тільки-но ви її так нахабно піднесли мені: зазирнув, зачинив двері, щоб сусід не застудився, й пішов собі геть… Або, як сказав би Цезар: прийшов, побачив і… пішов на роботу.

Баєв ніби лише тепер повністю розуміє, що його вигадка виявилася непереконливою. Огрядна постать знов перехиляється через перегородку:

— Я кажу вам святу правду… Якщо ви хочете довести, що я причетний до смерті Маринова…

— Чекайте, — заспокоюю його. — До цього ми ще не дійшли. До речі, де ви були під час смерті?

Касир, здасться, вже готовий дати відповідь, аж раптом помічає пастку.

— Не знаю, який час ви маєте на увазі, — буркотить він.