— Тоді скажіть, де ви взагалі були учора ввечері?

— З друзями… Тобто з приятелем.

— Ім'я й адреса цієї особи?

— Іван Костов, вулиця Світла, номер чотири.

— Де працює?

— Пенсіонер.

— Телефон?

— Телефону немає.

Я підводжусь над віконцем, спершись обома руками на перегородку. Темні очі з нечистими жовтуватими білками в кількох сантиметрах від мене.

— Тоді як ви попередите його, що саме мені сказати? Вулиця Світла далеченько звідси, чи не так? Чи ви вже попередили його? Коли ж ви його попередили? Перед тим, як іти на роботу? До речі, о котрій годині ви прийшли на роботу?

Серія запитань справді занадто довга для такої людини, як Баєв, йому важко вигадувати відповіді навіть по черзі. Єдине, що касир встигає використати для захисту, — це вигуки, беззмістовні словечка й переважно повтори:

— Я… я ж вам казав… з приятелем… Про що його попереджати?.. Я… як завжди..

Навіть не завдаю собі клопоту вислуховувати його й ловити на брехні. Важливо, щоб він сам збагнув: від його нікчемної брехні нічого не лишилося. А втім, і це не так важливо.

* * *

Мої сподівання щодо супу й баранини з капустою справджуються. Усе вже холодне. Закушую цигаркою й піднімаюсь у канцелярію. Клацаю вмикачем і сумно дивлюсь на лампочку. За вікном сутінки зимового пообіддя ось-ось перейдуть у суцільний морок. Дощ, припустивши, хлюпає в шибку так само, як уранці. І я теж, так само, як уранці, певний час споглядаю виразне віддзеркалення свого обличчя на такому світлому тлі. Проте з ранку й до цього часу сталися деякі незначні події, і це примушує мене взятися за телефон.

Поки я телефоную туди-сюди, мене поступово заполонює оте почуття впевненості, яке відчуває кожний шофер, коли його вухо вловлює, що мотор працює добре. Машина закрутилася. В різні служби і в різні частини міста полетіли запити. За телефонною трубкою стоять знайомі обличчя, і я чую їхні голоси, які уриває мій власний голос: