— … Так, так, і про минуле, і про сучасне… довідки про майбутнє мене не цікавлять… Які жарти… ніяких жартів…. А також довідки про двох інших. І якнайшвидше, гаразд?

Колись славетні піонери нашої професії кидалися голіруч у вир злочинництва. Двобій. Інтуїція. Вухо — на клямці, рука — на спусковому гачку. Не кажучи вже про кулаки — точно в пику. А тепер — канцелярщина. Потрібні тобі довідки — шукаєш їх у відповідному відомстві. Отож, коли хтось вам скаже, що професія інспектора карного розшуку — суцільна романтика, пошліть його до мене.

І ця лампочка, що засліплює своєю блискавкою в сорок ват… Коли-небудь, дивлячись отак на неї, я справді завию. Ні, треба негайно сказати, щоб її замінили.

Натхненний цим добрим наміром, я підводжусь з-за столу й прямую до дверей. Але в цю мить двері відчиняються й на порозі застигає лейтенант:

— Вас викликає товариш полковник.

— А я тільки зібрався до нього, — кажу я. — Ви про ціаністий калій розпорядилися?

— Розпорядився. Завтра матимемо список усіх осіб, які одержували його під розписку протягом останнього року.

Поки йду коридором, мені спадає на думку, що коли тебе викликає начальство, — це робиться не обов'язково для того, аби піднести тобі троянди. А втім, одного разу сталося й таке. Заходжу — на столі у шефа букет троянд. Виявилося, що це речовий доказ. Убивця соромливо сховав свій пістолет за букетом квітів. Але навіщо троянди? Гладіолуси ж дешевші. Та кожен, зрештою, має свій смак…

— Ну, що нового? — каже начальник, показуючи мені на крісло біля самого столу.

Це його постійне запитання. Запитання, що не має ніякого значення. Щось на зразок «добрий день», бо все нове йому вже відомо.

Все ж таки викладаю в двох словах факти. Потім висуваю деякі версії. Полковник слухає уважно, немов уперше чує, як ведеться така справа. Я б на його місці, напевно, пробурчав: «Давай швидше». А він слухає уважно, і, як завжди, в мене таке враження, ніби він шукає в моїх версіях уразливі місця,