Шеф ступає кілька кроків, немов збирається з думками. Це щось незвичне для нього. Потім повертається спиною до вікна й дивиться на мене таким поглядом, що настроює на позаслужбові розмови.

— Річ у тім, друже, що дехто з нас, порпаючись роками в усьому цьому бруді, і саме тому, що це триває безперервно, звикає шукати де тільки можливо — найгірше, навіть коли його немає… Одне слово, стає занадто підозріливим… Це одна з різновидностей професійної деформації. І, звісно, питання тут не лише морально-психологічного плану. Питання має чисто діловий бік: перебільшена недовірливість не тільки не корисна, як дехто собі уявляє, а й може завести на манівці, тобто перешкодити прийняти єдино правильне рішення.

Я й далі мовчу. Не тому, що не розумію, і не тому, що не згоден із ним, а тому, що намагаюсь просто збагнути, наскільки це зауваження стосується мене особисто.

— Так чи ні? — запитує шеф, дивлячись на мене спокійними світлими очима.

— Так. Хоч зараз я не в змозі зорієнтуватися, наскільки я сам деформувався.

Він посміхається:

— Сприймай це не як факт, а як застереження на майбутнє.

Потім його обличчя знову прибирає службового виразу:

— Просто мені здається, що ти в цій останній справі трохи передчасно прив'язався до певної версії. Звичайно, справа ще не розв'язана, і я припускаю, що ти матимеш рацію. Але все-таки дій без упередження.

Повертаючись до канцелярії, я застаю в ній судового лікаря, який зручно розташувався за моїм столом.

— А, зволив з'явитися, — кисло зауважую я, перебуваючи все ще під враженням від розмови з полковником.

Паганіні розтину трупів мерзлякувато потирає руки, не звертаючи уваги на мій кислий настрій. У цієї людини особливий талант не помічати неприємних речей.