— Своїми версіями ти доведеш мене до жебрацького ціпка, — втомлено буркочу я. — Заміряєшся на моє місце?

— Не бійся, — заспокоює мене Паганіні. — Таке холодне місце мені не потрібне. І взагалі я віддаю її тобі задарма, свою версію.

— Ти дай мені акт розтину, а версію залиш собі. Або ні. Зачекай!..

Тепер уже я, в свою чергу, осяяний блискавичною ідеєю. Підводжусь з-за столу й хапаю Паганіні за плече:

— Ах ти, старий чортяко! Звідки в твоїй голові такі подробиці? Отже, це ти був тим лікарем, який пив разом з Мариновим!..

* * *

Тим часом, як пишеться у протоколах, настав кінець робочого дня. Покидаю управління, але з цього не треба робити поспішного висновку, що мій робочий день закінчився. Я й такі, як я, становимо виняток: ми немов працюємо по найму. Поки з убивцею не покінчено, немає рації робити відпочинок.

Іду під дощем, обійнятий ностальгією. Ностальгією за старим будинком. Не за рідним, якого я, до речі, й не пам'ятаю, а за іншим — за будинком Маринова. Коли заходжу в двір, уже зовсім смеркло. Сильний вітер хилить віття каштанів, але цю деталь пейзажу скорше вловлюють мої вуха, аніж погляд. Над входом горить лампочка. З дверей саме виходить Катя з базарною сумкою.

— А, товаришу начальник… — починає жінка вивергати водоспад слів, наче моя поява була її найвищою мрією. — А я оце зібралася дещо купити.

— Купуйте, не турбуйтесь. Я хочу лише побачити вашу племінницю. Виконати формальність.

— Мені чомусь так і здавалося, що ви ще зайдете, тому я й кажу їй: не виходь, кажу, можливо, тебе шукатиме начальник, дуже приємний чоловік, який веде слідство, та хіба ж оці, теперішні, хоч хвильку всидять удома! Зробить манікюр, зиркне в дзеркало — і потім шукай її. Іноді в розмові з Марою я кажу їй: Маро, ти знаєш, оці теперішні…

— Вибачте, що я вас перебиваю, але чи не пригадаєте ви, о котрій годині повернувся вчора товариш Димов?