Очі жінки хитро примружуються. Вона довірливо схиляється до мого вуха:

— Товариш Димов був учора ввечері в Ямболі. Так він сказав мені сьогодні. Але нехай він розповість про це моєму капелюхові, — хто є й кого немає — про це я знаю найкраще, бо коли хтось повертається додому, він повинен пройти повз моє віконце, і я бачу його ноги. Так от: увечері я бачили, як повз віконце промайнули ноги Димова, і гадаю, що це було вже дуже пізно.

— До півночі чи пізніше?

— О, ще до півночі, в цьому я впевнена, бо згодом після того, як я побачила крізь віконце його ноги, я піднімалася пити поду і тоді ще не було о пів на дванадцяту…

— Ви, здається, спите дуже неспокійно.

— О, в мої роки, товаришу начальник, завжди так: коли спиш, коли не спиш, — сама не знаєш.

— А кажете, що нічого не чули нагорі, в кімнаті Маринова…

Жінка дивиться на мене так, наче зважує, чи не бовкнула вона чогось зайвого, потім трохи невпевнено посміхається своїм великим ротом:

— Ні, нічогісінько. Коли б я чула, то чом би не сказала вам?..

— Гаразд, гаразд, — заспокоюю її. — А товариші Колев і Славов уже повернулися?

— Лікар уже вдома й товариш Славов теж, та й я, якщо вам знадоблюся, скоро повернусь, якщо тільки мене десь не перестріне моя подруга Мара. Дуже гарна жінка, товаришу начальник, але жахлива балакуха… та й я теж не з мовчазних, я це знаю, але ж моя подруга Мара справді не знає міри, хоч скажу вам, це від того, що ми так звикли, адже раніше було бігаєш цілий день, аж ноги підкошуються під тої біганини, а коли звільнишся, то хіба тебе хтось поведе в кіно чи в кав'ярню, як оцих теперішніх? Пусте, найбільше — вийдеш на вулицю й погомониш із сусідками, за це ж гроші не платити…

Я задумуюсь над цими останніми словами, спускаючись у підвал, і пригадую колишніх жінок з нашої вулиці, що сиділи на ослінцях перед під'їздом, і вирішую, що, справді, навряд чи дуже веселим було життя жінки, для якої єдиною доступною розвагою були безплатні балачки. Хоч це, звісно, ще не виправдання для жінки, якщо вона бреше тобі в очі.