Лампочка в підвалі тьмяно блимає. За дверима Колева чути чоловічий і жіночий голоси. Вони жваво про щось говорять, та оскільки підслуховувати не годиться, я рішуче стукаю. Двері легко відчиняються, й у коридор висовується голова лікаря. Його обличчя не світиться гостинністю.

— Знову я… — повідомляю зовсім зайве. — Вибачте, але що вдієш: така професія.

— Розумію вас, — холодно киває Колев. — І моя професія така сама: робочий час ненормований. На жаль, зараз я не один… Родичка, знаєте…

— Я хотів би уточнити одну маленьку деталь, але якщо так — залишимо це на завтра, — кажу примирливо.

Лікар вагається — повернутися в кімнату чи вийти, потім ступає крок уперед і зачиняє за спиною двері:

— Якщо тільки одну деталь… Я боявся, чи не вирішили ви знову оглянути все, як уранці.

— Не бійтесь. Цього разу роздягатися не будемо. Виймаю цигарки. Закурюємо.

— Ну? — нетерпляче підганяє мене Колев.

— Ви недавно, здається, казали, що небіжчик був як скеля, чи щось подібне.

— Він був здоровий, це правда.

— А змовчали про те, що у вашої гранітної брили був рак.

— Невже рак?

Колев здивований, але не дуже.

— Авжеж, рак. Хоч ви належите до тих лікарів, які вважають рак лише тимчасовим нездужанням організму… але все-таки повинні були б згадати про цю деталь.

— Як я можу згадувати про деталі, які мені невідомі?

— А чи розмовляв з вами коли-небудь Маринов про рак взагалі?

— Ніколи.

Голос категоричний. Вираз на худому обличчі — теж.

— Так, а якої-небудь отрути він не просив? Ціаністого калію чи чогось іншого?

— Нічого такого не було. Як я вам уже казав, він труїв людей навколо себе й робив це без спеціальних препаратів.