— Зрозумів. Але в даному випадку йдеться не про навколишніх людей, а про нього самого…

Цієї миті двері за спиною Колева різко розчиняються. На порозі завмирає родичка — струнка дівчина з гарним — і будемо відверті — невдоволеним обличчям. Вона блимає на мене й кидає:

— А, в тебе гість… Я здивувалася, де ти пропав.

— Цей товариш — інспектор міліції, — пояснює Колев, не вельми задоволений появою родички.

Потім він згадує про правила етикету й мимрить:

— Познайомтесь…

Подаємо одне одному руки.

— Ви теж працюєте в галузі гінекології? — запитую я.

— Ні, в галузі біології, якщо це цікавить міліцію, — посміхається вона.

— В галузі біології? Ще донедавна вродливі жінки ставали виключно кіноактрисами, а тепер подалися у біологію. Боже, до чого ми дійшли!

— Немає нічого непоправного, — знову посміхається жінка. — Якщо знайдете для мене щось підходяще в кіно, можете одразу ж повідомити.

Вона злегка киває й знову зникає за дверима під настирливим поглядом Колева. Цей чоловік, напевно, жахливий ревнивець.

— Симпатична колега… — добродушно кажу я. — І родичка… Вона не дуже схожа на вас, але все-таки симпатична.

— Здається, наші думки відхиляються од службової теми, — зауважує лікар.

— Що ж удієш. Шерше ля фам

— Наскільки мені відомо, більше ні з ким. Він був не я тих, що розтринькують гроші на лікарів. Та й не було причин…

— Крім раку.

— Я вже казав: я не припускаю, що він знав про рак. У кожнім разі, зі мною він ні чим таким не ділився.

— Отже, теза про самогубство відпадає… — констатую я, ніби сам собі.

— Що ви сказали?

— Нічого. Просто вголос подумав. Як це роблять у романах. Або в божевільнях. Сам запитуєш — сам і відповідаєш.

— Тоді я, здається, стаю третім співрозмовником. До того ж — зайвим.

— Саме так, — киваю я. — Ідіть до родички. Свій свого не годує, але може бути корисним.