Коли він повертається спиною, я прямую до кімнати Славова. Моє стукання не справляє ефекту. Натискаю на клямку, і двері відчиняються. Приміщення порожнє, але на нішею, прикритою синтетичною завісою, чути плескіт води.

— Чи є тут хтось? — запитую я, хоч і без того очевидно, що є.

— Одну хвилинку, — долинає приглушений голос за завісою. — Зачекайте в кімнаті.

Переді мною ліжко, заслане бездоганно чистою ковдрою. Сиджу й чекаю. Ліжко м'яке, і я дозволяю собі напівприлягти, зсунувши капелюха на потилицю на знак приємного відпочинку, й закурюю.

Обстановка не розкішна, але затишна. Господар, здається, мав амбіцію довести мені, що холостяк — це теж людина. Я також виношую скромні плани щодо своєї квартири. Просто відкладаю їх до того часу, поки розв'яжеться маленька особиста історія. Та історія — здається, я про це вже згадував — почалася на танцювальному майданчику.

Відкидаю голову назад і поки отак курю, заплющивши очі, невиразно усвідомлюю, як шум душу непомітно перетворюється в шум моря й у звуки мелодії вже немодного танго.

Море шумить унизу, в темряві, а я танцюю з нею на терасі і, щоб відвернути її увагу від особливого стилю свого танцю, кажу якісь дурниці. Нарешті мені стає все-таки соромно, і я пропоную повернутися до столу: «Ви ж бачите, що я зовсім погано почуваюсь, навіть у танго». — «Ви танцюєте не так уже й погано, — великодушно каже вона, коли ми знову сідаємо. — Але до всього потрібні навички». — «Я не маю навичок. Ні танцювати, ні відпочивати, — мимрю із зніяковінням, яке мені майже не знайоме. — Здається, мій хребет трохи скривився в процесі роботи. Ось дивлюсь на цю невинну серветку й згадую серветку, якою один садист із Бургаса заткнув рот своїй дружині перед тим. як встромити в неї ножа. Або дивлюсь на оцю банальну пляшку — і бачу зовсім іншу, таку саму, де вино було густо змішане із залізним купоросом. Або оця виделка… Ви, певне, навіть не уявляєте собі, для чого ще може знадобитися виделка, окрім нанизування на неї телятини.