Щоб повернутися до дійсності, треба зробити великий стрибок з нічного пляжу в холостяцьку квартиру інспектора… Розкидана постіль… На підлозі — томи судової медицини… Шафа, де трохи чистої, а більше нечистої білизни, і… — увага, увага! — одна справді нова річ: мундир, якого інспектор ніколи не вдягав і навряд чи колись вдягне, якщо не зважати на той останній, урочистий і трохи сумний момент, коли близькі люди на знак вдячності за те, що ти виявляв турботу до стількох незнайомих трупів, вирішать надати пристойного вигляду й твоєму власному…
Думка про скороминущість нашого життя змушує мене закурити нову цигарку. Підводжусь з гостинного ліжка й ходжу по кімнаті. Це дає мені можливість приступити до конкретної оцінки навколишньої обстановки. Кімната, як відомо, — це дзеркало суб'єкта, який у ній живе. Треба тільки зуміти правильно побачити відображення. Треба пройти крізь сотні кімнат, щоб спромогтися розібратися в комбінації мертвих предметів, що являють собою обличчя Георгія Славова. Я ніколи не бачив цього чоловіка. Ліжко коротке — отже, він невисокий на зріст. Повний комплект туалетних речей над умивальником — піклується про свою зовнішність. У комплекті відсутній гребінець — очевидно, він лисий. Скрізь дріб'язковий порядок — старий холостяк із педантичними звичками старої діви…
Запона піднялась, і з ніші виходить молодий високий чоловік з темним густим волоссям, загорнутий у сніжно-білий купальний халат.
— Товаришу Славов? Вибачте, що завітав у незручний час, але мені треба було побачитися з вами.