— Звичайно, — люб'язно киває чоловік у халаті. — Чим можу прислужитися?

— Мабуть, ви здогадуєтесь: це пов'язано з випадком із Мариновим. Я з міліції.

— Який випадок?

— Ви, я бачу, нічого не знаєте. Цього ранку Маринова знайшли отруєного у його кімнаті.

Славов щось мимрить, що саме, я добре не чую, та мені здається, що це не співчуття.

— Я не бачу, щоб ви були збентежені.

— Аніскільки, — признається інженер.

— Навіть навпаки.

— Так, навіть навпаки, — охоче погоджується він. — Хіба це дивно?

— У моїй професії немає нічого дивного, крім невідомості. А в цій історії безліч невідомого.

— Не знаю, чи буду я вам чимось корисний. Я зовсім не в курсі того, що сталося.

— Не турбуйтесь. У цьому будинку всі не в курсі. І я взагалі цікавлюся найзвичайнісінькими речами, які, мабуть, відомі тут усім.

— Чому ж тоді ви звертаєтеся саме до мене? Гадаю, що Колев теж удома.

— Так, але зараз він зайнятий. Мабуть, біологією. Одна спеціалістка з цього питання ознайомлює його з наукою про розвиток видів…

— А, Євтимова… Ваші натяки недоречні. Це його наречена.

— А я чув, що вона йому родичка. Нічого, щось та є. Перейдемо тоді до інших ваших сусідів. І якщо дозволите, сядемо.

— Вибачте, — майже червоніє Славов. — Я сам мав би вам запропонувати.

Сідаємо, і я знову повертаюсь до свого запитання, а інженер повторює відповідь:

— Я не в курсі того, що сталося. Я не підтримую зв'язків ні з ким із сусідів.

— Ні з ким? — запитую напрямки.

— Майже ні з ким, — уточнює Славов.

— «Майже» — це вже звучить підбадьорливіше. Як звати «виняток»: Дора чи Жанна?

— Ваше запитання трохи безцеремонне, — посміхається інженер.

— Але зовсім дружнє. То Дора чи Жанна?