— Жанна. І то в минулому. Тепер ми не знаємось.

— Шкода. Обірвати єдиний контакт з людьми… Б'юсь об заклад, що причиною цього став Маринов.

— Причини різні. В даному випадку Маринов не відіграв ролі. Просто наша дружба обірвалася через різні погляди й смаки.

Говорячи, він бере зі столу попільничку й подає її мені, боячись, щоб я не струсив попіл на підлогу.

— Гаразд, гаразд, — кажу я. — Не будемо вдаватися в інтимні деталі. Зважте лише на те, що для мене важливо знати — підтримував Маринов певні стосунки із Жанною чи ні.

— Гадаю, що останнім часом Маринов залицявся до Жанни, але не припускаю, що він мав успіх.

— Що ж вам заважає припустити таке?

— Що… Те, що я все-таки знаю Жанну. Вона, можливо, не завжди чинить розумно, але завжди робить те, що їй хочеться. А щоб така, як вона, дівчина хотіла мати зв'язок із старим Мариновим… ви самі розумієте…

— А як на це дивилася тітонька Катя? — запитую, гасячи цигарку після того, як закурив нову.

— Не знаю. Прошу вас: зрозумійте мене, я маю найщиріше бажання бути для вас корисним, але життя людей цього будинку справді ніколи не цікавило мене.

— Чудово. Облишмо це. Хто був учора ввечері в кімнаті Маринова?

— Не маю уявлення.

— Все-таки ви повинні були б почути бодай кроки, — кажу я, перевівши погляд на стелю. — Ваша кімната й Катина кімната якраз під квартирою Маринова. Чиї то були кроки: чоловіка чи жінки?

Славов теж на мить звів очі до стелі. Потім швидко переводить погляд в інший бік.

— Я не звернув уваги. Запитайте Катю. В неї на це гостріше вухо.

— Дякую за підказування. Мені від цього неодмінно буде велика користь. Але зараз я питаю вас. Що ви завжди робите в такий час?

— В який час?

— Приблизно між десятою годиною й північчю.

Славов знизує плечима й показує на стіл з розгорнутими кресленнями в кутку:

— Працюю. Потім лягаю.