— Коли ви лягли?

— Точно не пам'ятаю.

Я бачу, як незручно почуває себе людина через свою ж упертість. Треба їй допомогти:

— Ви не можете не пам'ятати. Ви дуже акуратна людина, Славов. Я достатньо оглянув вашу кімнату, щоб помітити, що ви в усьому акуратні. Б'юсь об заклад, що ви за годинником лягаєте й за годинником піднімаєтесь. Заприсягаюсь також, що вчора увечері ви не закладали вуха ватою. Навіщо ви дурите мене?

На обличчі Славова з'являється стражденний вираз:

— А навіщо ви хочете, щоб я стверджував те, в чому не певний? Адже одне довільне слово може завдати людині лиха?

— Ви маєте на увазі Жанну?

— Зовсім не маю на увазі Жанну, — квапливо відповідає Славов. — Жанна не здатна зробити таке.

— Тоді напружте свою пам'ять і відповідайте на мої запитання чесно.

— Я ж вам уже сказав: точно не пам'ятаю. Ліг я, напевно, близько півночі, бо завжди лягаю в такий час, хоч і не дивлюся на годинника, як ви думаєте. За півгодини або за годину до цього нагорі, здається, справді чулися кроки, але я не звертав уваги на те, чиї вони і скільки там душ. Як бачите, я працюю, а коли працюю, не помічаю нічого, крім роботи.

— Гаразд, хай буде так. Треба ще розпитати Жанну. Можливо, вона почула більше, ніж ви.

— Не вірю, — скептично посміхається Славов. — Вона з тих людей, які бувають удома раніше півночі лише тоді, коли в них грип.

— Ви хочете сказати, що не варто чекати її й сьогодні?

— Атож. У таку пору вона, певно, марнує час десь у «Варшаві» чи в «Берліні», а марнування часу, наскільки мені відомо, довга справа.

— Вибачте, у вас завжди такий порядок? — питаю я без будь-якого зв'язку з попередньою розмовою.

— Який це «такий»?

— А такий: все на своєму місці. Інакше кажучи: чи ніколи не доводиться вам шукати свої черевики?

Славов спантеличено дивиться на мене:

— Навіщо мені шукати їх, коли я знаю, де вони…