— Саме це я й хотів почути. І зовсім не по службовій лінії. Бажаю вам успіху. О, мало не за: був — з купаннячком вас!

* * *

«Варшава» чи «Берлін»? «Варшава» ближче. Так само як і географічно. Тому заходжу туди. В цьому закладі, як і слід було сподіватися, в такий час досить гамірно. Світське товариство. Переважно з неповнолітніх. Букет чудових дівчаток. Між ними щонайменше з десяток Брижіт Бардо. Інстинкт підказує мені, що мій об'єкт навряд чи буде тут, серед споживачів морозива. Минаю салон під звуки музики. То не моя музика, та це ще й краще. Нема часу відволікатися поверненням у минуле. На мене чекають справи.

Спускаюсь сходами, зазираю в бар, потім — у сусіднє приміщення. Шукаю Жанну. Найзручніше було б носити табличку з таким написом. Бо коли розшукуєш дівчину, про яку тобі відомо тільки, що в неї буйне каштанове волосся, блідо-рожева помада й бежеве пальто… І коли бачиш навколо дві дюжини дівчат з таким волоссям, серед яких добра половина з блідою помадою й у бежевих пальтах, — доводиться покладатися на власну інтуїцію. Або на допомогу офіціантки. Офіціантка саме в двох кроках од мене. Запитую її, і вона показує очима на столик у кутку. Отже, це Жанна. Наближаюсь і присовую стільця.

— Стіл зайнятий, — сухо каже дівчина.

— Бачу. Але змирюся.

Сідаю й приймаю зручну позу.

— Я покличу офіціантку, — попереджає Жанна.

— Чудова ідея. В таку мряку порція коньяку піде мені тільки на користь. Але спочатку поговоримо.

— З незнайомими не розмовляю.

— Нічого. Ми познайомимось і, можливо, полюбимось. Я з міліції.

Дівчина перелякано дивиться па мене, але одразу ж прибирає байдужого вигляду. Якщо треба вдаватися в деталі, мушу відзначити, що вона досить приваблива. Не Венера Мілоська. Скорше варіант кишенькового формату. Але є щось миле в цьому трохи блідому обличчі з примхливо задраним носиком і примхливо закопиленими повними губами. Про очі не кажу, бо вони, як вікно в душу, в цю мить трохи приплющені.