— Я розшукав вас у зв'язку з Мариновим, — кажу їй якомога галантніше. — Мабуть, ви чули, що з ним скоїлось.

— Чула, що він помер.

— Саме так. І оскільки я теж, зі свого боку, чув, що між вами існувала така собі, можливо, чисто духовна близькість, я дозволив собі…

Уриваю фразу, бо в цю хвилину з'являється офіціантка, що трапляється в таких місцях дуже рідко.

— Що ви візьмете? — запитую.

— Нічого.

— І все-таки…

— Каву, — з досадою відступає вона.

— Одну каву й один коньяк.

Потім повертаюся до перерваної розмови:

— Тож кажу, що дозволив собі забрати трохи вашого часу, коли дізнався про те, що між вами існувала якась там близькість.

— Ви забираєте і в себе час, — так само похмуро зауважує Жанна. — І зовсім даремно. Ніякої близькості, ні духовної, ні іншої, між мною і Мариновим не було.

— Відомо, що він од вас дечого домагався, — наважуюсь нагадати їй.

— Я теж багато чого домагаюсь, та одна справа домагатися, а інша — мати. Це правда, що Маринов хотів зі мною одружитися, але ж ви знаєте, що для цього потрібне взаємне бажання.

— І все ж, якщо такий практичний чоловік, як небіжчик, мав певні надії, він, мабуть, на щось розраховував?

— Розраховував на мою тітку. Я так йому й казала: «Якщо ти порозумівся з моєю тіткою, — одружуйся з нею й не мороч мені голову!»

— Так не можна розмовляти зі старшими.

— Я звикла казати те, що думаю.

— Це ми ще побачимо.

До нашого столу наближається пара. Це вже неповнолітні. Вони зовсім малолітні, принаймні дівчина. Проте вік не заважає їм триматися з невимушеною впевненістю бувалих людей. Хлопець навіть тримає в зубах запалену цигарку з гірко-пересиченим виразом людини з потойбічного світу. Маю на оці потойбічний світ Чікаго.