Пара бере два порожні стільці й готується прилаштуватися до нашого столу.

— Зайнято! — кажу я.

— Нічого, ми сядемо на незайняте, — поблажливо відповідає людина з потойбічного світу, кривлячись, бо дим від цигарки лізе їй в очі.

— Ви врятували його? — упівголоса запитує Жанна.

Тільки-но я готуюсь сказати, що не встигли, як до нашого столу прямує новий приблуда. Він набагато старший за інших, можливо, навіть уже досяг двадцяти. На зріст не високий, але ставний. Фізіономія не потворна, якщо не зважати на нахабний вираз і вологий блиск очей. Приблуда, напевно, під градусом.

— Гей, ти, школярику! — звертається він до малолітнього кавалера. — Забирайся додому, поки тобі не надавала ляпанців мати, і по дорозі не забудь повернути в дитячий будинок дівчину.

Щоб підсилити свої слова, він підштовхує кавалера кулаком у плече.

— Як ви смієте… — ображається кавалер, озираючись навколо в пошуках можливого захисту.

Але допомоги немає. У приміщенні такий густий дим, що навряд чи хтось щось помічає.

— Ану, брись, поки не покуштував кулаків… — наполягає молодик, хапаючи й даму за рукави плаща. Пара змушена залишити територію.

Малолітні йдуть, усе ще дивлячись у бік столу, ображені, але гордовиті.

Переможець недбало опускається на стілець поруч мене й лише тоді помічає мене. На його обличчі з'являється вираз презирливого непорозуміння.

— Познайомтесь, — поспішає втрутитися Жанна. — Тома Симеонов, ми звемо його просто Томі…

— Петр Антонов, — повідомляю я. — Можете мене називати просто Пепі…

— Я не бажаю знайомитись, — тягне ліниво Том. Потім, дивлячись на Жанну, каже: — Де ти викопала цього дідугана?

— Товариш із…

Я хапаю дівчину за лікоть, і вона замовкає. Але Том, дарма що під мухою, не пропустив повз увагу мого жесту й, певно, зрозумів його по-своєму:

— А, починаємо потискувати ручки…