Відчуваю під столом, як мені пече нога від несподіваного стусана. Черевик юнака не тільки гострий, а й досить твердий.

— Я вас випадково не стукнув? — запитує він із солодкою посмішкою.

— Пусте, трапляються помилки, — відповідаю я і в цю ж мить наступаю на його ногу.

Томове обличчя перекошується. від болю. Він якийсь час намагається визволити ногу й нарешті, коли йому це вдається, цідить крізь зуби:

— Не прикидайся телепнем! Помилки виправляють надворі.

— Я чекаю коньяк… — коротко пояснюю йому. — Але щоб вас не затримувати…

Підводимось майже одночасно. Мені, як дідуганові, випадає честь іти попереду. Швидкий погляд через плече переконує мене, що й Жанна стежить за нами на віддалі.

Нічна вулиця безлюдна. Дощ — як і раніше. Ледь я встиг помітити це, як відчуваю, що мені в потилицю влучає Томин кулак. Умить вивертаюсь, хапаю молодика в лещата рукою через шию й тягну його, наче торбу, в сусідній під'їзд. Потім для зручності притуляю до стіни, усе ще стискаючи йому шию своїми лещатами.

— Слухай, ти, молоде бидло. Я сказав: «Щоб вас не затримувати», — але розумій це навпаки…

— Томе, без дурниць. Прошу тебе!.. — викрикує Жанна, несподівано з'явившись біля під'їзду. — Цей товариш з міліції.

Том, який досі робив марні спроби випручатися, одразу ж вгамовується. Я вивільняю руку.

— О, тепер ти здогадалася поінформувати мене, — бурмоче він, розтираючи шию. Потім звертається до мене — Чому не сказали, що ви з міліції… Та й навіть якщо з міліції, це ще не означає, що вам можна хапати за лікоть мою наречену…

— Де ти працюєш? — запитую я, не слухаючи того, що він верзе.

— Я не працюю, я студент.

— Що? Хіба в університеті є факультет за твоїм фахом? Та нічого, ми це з'ясуємо в управлінні…

— Прошу вас, не затримуйте мене, — майже канючить Том. — Вибачте за те, що сталося, прошу вас.

— Чому тебе так непокоїть звичайна довідка? Чи, може, вона вже не перша? Яка ж вона: десята чи п'ятнадцята?