— Ви це зрозуміли?.. Я сентиментальний тип, приречений оглядати трупи.

— Не знаю, хто ви, але не грубіян, роль якого намагаєтесь грати.

— У кожного з нас якась роль… А в декого навіть не одна.

— Тільки не в мене, — заперечує дівчина. — Принаймні щодо вас. З вами мені добре.

Небезпечна мить. Жінка ще ближче пригортається до мене. Її рука наче несвідомо спіймала мій лікоть, обличчя повільно тягнеться до мого, очі заплющуються. Не знаю для чого, але я теж наблизив до неї обличчя. Вуста шукають вуст, як сказав поет, не пам'ятаю який. За чверть секунди до поцілунку я чую свій власний голос:

— Ох, ця вже помада… Хто вас образив, що ви тікаєте?

— Ой, ні… — вибухає Жанна, віддаляючись. — Ви не граєте жодної ролі… Ви чистокровний грубіян…

— «Непідкупний», моя дівчинко, так буде точніше, — поправляю я її. — Ну, біжи додому, щоб не простудилась. І не сердься.

І я по-батьківському гладжу її по спині.

— Облиште мене… Не хочу вас більше бачити…

Підбори сердито стукотять по алеї.

— Цього я вам не можу обіцяти, — кажу я. — Все залежатиме від того, як складуться обставини.

Чекаю, поки Жанна дійде до дому, сподіваючись, що, може, вона хоч махне рукою. Ні, навіть не озирнулася. Безшумно рушаю алеєю, потім збочую, але не в будинок, а в кущі, під дерева. Вибираю зручне місце для спостереження, й розташовуюсь у чагарнику:

Зловісно… таємниче… й жахлива грязюка. Мало не послизнувся на розм'яклій землі. Про холоднечу вже й не кажу. Якщо Шерлок Холмс справді існував, то я знаю, від чого він помер. За таких умов праці недовго підхопити й ревматизм. Добре, що в наш час романтична звичка пантрувати з кущів зникла. Хоч іноді, як бачите…

На алеї знову чути стукіт підборів. Не сердитий, а прискорений. Жаннині підбори. Бачу, як бежеве пальто пливе вздовж чорного фасаду.

Мучениця. Пройшла цілий кілометр, щоб показати, яка вона скромна дівчина, як рано лягає, щоб тітка… А тепер — кінець легенді. Тітонько, де ж твоя важка педагогічна правиця? Чи ти вже спиш? Так, спить старенька. Підвальне віконце не світиться.