А інженер не спить над своїми кресленнями. І лікар також. І поважний скарбник із вірною подругою життя. Тільки про адвоката не маю точних даних. Скритний чоловік — його вікно з протилежного боку будинку.

Грудень — сумний місяць. Для декого й липень теж був сумний. Я до таких не належу, якщо мати на увазі останній липень.

Ми щовечора виходили з нею на прогулянку тією самою дорогою понад морем, ішли все до того ж мигдалевого дерева на кам'янистому узгір'ї. Сідали й мовчали — переважно я, або розмовляли — переважно вона. Слухав про те, що вже забув, але мені здавалося, ніби я чую це вперше. Вона розповідала мені про книжки, і я згадував, що вже давно нічого не читав, або ж про клопоти з учнями, і я казав собі, що вже давно не думав про дітей: розумієте, дитяча злочинність — не моя парафія. Вона розповідала мені про свою роботу у маленькому містечку й про всякі інші речі, про які я вже не пам'ятаю, мабуть, тому, що моя увага була спрямована головним чином на те, щоб дивитися на її обличчя, не показуючи, що воно мене приваблює. Яке обличчя! Якщо не вірите — фотознімок на столі в моїй квартирі.

Мені не треба носити з собою фотознімка — досить лише заплющити очі і в темряві під повіками одразу ж постає її обличчя. Погано тільки, — що людям нашого фаху треба пильно дивитися, не можна заплющувати очей.

Світло у вікні лікаря гасне. Потім гасне й у вікні інженера. Вікна скарбника ще раніше стали темними. Морок. Північ… Час, коли чиняться вбивства й коли останні відвідувачі залишають Угорський ресторан. Зловісний час. Усе живе засинає…

… А мрець пробуджується. Без жартів, за темною скляною стіною в зимовому саду Маринова з'явився промінчик світла. Промінчик то губиться, то знову виблискує, повзаючи туди-сюди. Тільки ж це мій мрець, і я не можу дозволити йому викобенюватися, як йому заманеться.