Повільно й обережно виходжу з кущів, щоб мене не помітило жодне злочинне око, а головне — щоб не гепнутись у багнюку. Пробираюсь повз фасад, дістаюся дверей у зимовий сад і безшумно відмикаю їх відповідним інструментом. Потім різко відчиняю внутрішні двері й одночасно вмикаю кишеньковий ліхтарик. Промінь влучає просто в очі людини, що схилилася коло шафи.

Ач куди сховався таємничий адвокат!

— На відвідини до небіжчика, га? — дружньо жартую я. — Висловити йому своє співчуття.

Димов мовчки підводиться, затуляючи очі рукою, а другою намагається заховати ліхтар у кишеню.

— Не робіть цього, — кажу я, — ви зіпсуєте вигляд вашого чудового костюма. І потім все одно ліхтар вам більше не знадобиться. Покладіть його сюди на стіл. Ось так.

Адвокат мовчки підкоряється.

— Ну, що? Вже придумали пояснення? Одна порада: такі речі треба готувати заздалегідь. Інакше марнується багато часу.

До Димова нарешті повертається здатність говорити:

— Я опинився у незручному становищі, визнаю. Але ви помилитесь, якщо зробите поспішний висновок.

— Про висновки не турбуйтесь, — заспокоюю його. — Краще подумайте про пояснення.

— Я шукаю листи.

— О, колекціонер автографів… Цікаво.

— Мої листи.

— Якщо вони ваші, то чому ви не запитали про них у моїх людей?

— Саме цього я й хотів уникнути, та оскільки ви так зненацька застукали мене… Це були листи, точніше навіть записки, які не становлять особливого інтересу, до померлої дружини… дружини…

— Небіжчика, — допомагаю я йому позбутися заїкування.

Димов киває.

— Він мав звичку стрибати в гречку. Вона вирішила йому відплатити тим самим. Так між нами почалося… ну, певні стосунки… Я писав їй ці записки. Тільки після смерті дружини Маринов знайшов їх, відтоді часто дорікав мені за них, відмовляючись знищити ці записки. Мені було просто соромно, що ті дитячі вправи можуть потрапити комусь на очі… Тому я зайшов пошукати їх…