— І що ж — знайшли?

Димов безпорадно розводить руками:

— Нічого. Очевидно, він все-таки знищив їх.

— Ну, це було зовсім безневинне заняття. А я подумав бозна-що… Але якщо все так безневинно, чому ви не ввімкнули світло, а псуєте собі зір при цьому дитячому ліхтарику?

— Через Баєва. Він підозріливий…

— Навіть до вас? До людини, яка поза всякою підозрою?..

Наближаюсь на два кроки до адвоката й спрямовую промінь ліхтаря йому просто в обличчя:

— Слухайте, Димов. Я не люблю брехунів. Така в мене професія. Вони завдають мені багато прикростей. Але коли брехун нахабний, я його зовсім не можу терпіти. Це означає: якщо такому, як ти, випало зустрітися з таким, як я, — наступна зустріч уже не відбудеться.

Димов піднімає руку, щоб затулитися від променя ліхтаря. Очі його дивляться вбік, наче він розмовляє не зі мною, а з портретом Маринова.

— Я розповів вам усе, як воно є. Якщо ви маєте з цього приводу іншу версію, спробуйте її довести. Хоч я не розумію, куди ви цілите.

— Цілком зрозуміло, куди я цілю.

Димов пробує глянути на мене, але в очі йому блискає промінь світла і він знову відвертає голову до фотографії небіжчика:

— Але, боже мій, якби це справді я отруїв Маринова, то я забрав би ще вчора ввечері все, що мені треба, і не приходив би шукати зараз…

— Дуже логічно, тільки за умови, що після того, як ви підсипали йому отрути, ви залишались у кімнаті аж до моменту смерті. А це хоч і дуже зручно, та не завжди можливо. Саме тому іноді доводиться повертатися на місце дорогої втрати. До того ж я ще не казав, що це саме ви отруїли Маринова. Звідки у вас такі думки?

— Облиште, я не дитина… — махає рукою Димов. — Ви забуваєте, що й моя професія має щось спільне із слідствами, й процесами.