Я й далі неуважно слухаю цокання годинника, поки усвідомлюю, що до нього додалося ще якесь цокання. Невже з'явився другий будильник? Невже я опинився в райській ері кібернетики, де механізми народжують собі подібних? Та ба, моя радість передчасна: цокання долинає з двору. По алеї дріботять знайомі каблучки. Спочатку швидко й рішуче. Потім тихо й повільно. Згодом стукіт стихає, але крізь засклену стіну зимового саду вже невиразно окреслюється Жаннина постать.

Повертається, мила дитина. Мабуть, почула поклик мого серця. Легкий металевий звук підказує мені, що дівчина пробує відімкнути двері. Ще трохи зусилля — й готово.

Я відносно швидко підводжусь і ховаюсь за велику шафу із дзеркалом. Незручно сидіти отак, мов пень, коли входить дама.

Дама прослизає в кімнату, на мить зупиняється, щоб зорієнтуватися в темряві, і йде просто до мене. Без усяких жартів… вона справді почула моє серце.

Дівчина вже майже біля мене, коли я нарешті встигаю перебороти свою соромливість.

— Люба, — кажу я з доречною в такому випадку ніжністю.

Замість очікуваного ніжного муркотіння чую невиразний зойк.

— Мила дитино! — наполягаю я.

І щоб нарешті просвітлити наші стосунки, вмикаю електричний ліхтар.

— Садист!.. Не сліпіть мені очей!

— Потім, — кажу я з властивою мені добродушністю. — А спочатку знайдемо гроші.

— Які гроші?

— Ті самі, по які ви прийшли. Гроші Маринова.

— Я не прийшла ні по які гроші.

— Тоді що ж ви шукаєте? Секретаря вашої спілки? Він щойно вийшов, дідусь. Раптом відчув себе втомленим і попросив вибачитись перед вами… Чи ні… Як я не здогадався раніше: вбивця завжди повертається на місце свого злочину… Про це навіть пишеться в книжках…

— Годі. Я від вас збожеволію, — стогне Жанна, затуливши руками обличчя.