— Тоді розповідай.

Вона крутить головою туди й сюди, щоб уникнути променя ліхтаря, але зустрічає скляний погляд Маринова на портреті й опускає очі.

Я терпляче вичікую паузу. Є хвилини, коли краще почекати.

— Я прийшла по гроші… — каже нарешті Жанна. — Власне, по свої гроші… Він обіцяв їх мені. Обіцяв купити мені хутряне пальто… Отже, гроші належали мені… Тож я й прийшла їх узяти.

— А чому ти не сказала мені про це раніше? Чому не вимагала свої гроші законним шляхом?

— Я гадала… я гадала, що ви бозна-що подумаєте.

— А тепер, по-твоєму, що я подумаю?

Вона мовчить. Потім машинально повторює:

— Ці гроші належали мені… Він мені обіцяв…

— Ти спізнилась. Гроші ми забрали ще вранці. Вони були. якраз у тому місці, про яке ти знаєш. Ось у цій шафі, в схованці під шухлядою на білизну. Ми забрали їх, щоб вони не спокушали одну маленьку злодійку.

— Я не злодійка… — Голос її майже байдужий. — Ці гроші належали мені… Він мені обіцяв…

— А за що він тобі їх обіцяв? Щоб винагородити твою невинність? Якщо ти не мала з Мариновим нічого спільного, якщо була в нього лише один-два рази, та й то в супроводі своєї тітоньки, — звідки тоді тобі відомо навіть те, де він зберігав гроші? І звідки в тебе ключ від зимового саду? І хто саме примусив тебе йти по гроші?

— Заждіть… Я вам поясню.

— Мені набридла твоя брехня. Даватимеш пояснення в іншому місці. А там, щоб ти знала, допитують недовго, без інтиму та інтермедій, не так, як я… А зараз — забирайся додому. І дивись мені: щоб була вдома при першій же потребі.

Прокляття мого життя — знову я сам-один. І знову морок — батарейки коштують дорого. Якийсь час ходжу туди й сюди, але мене непереборно приваблює ліжко. В ньому криється якась зловісна таємниця. Поклавши собі будь-що розгадати її, я влягаюсь на м'якій ковдрі.

Це місце аж кишить відвідувачами. Треба було б подзвонити по телефону й викликати варту. Щоб цієї ночі сумувало на одну людину більше. А навіщо? Моя квартира з незасланим ліжком ненабагато краща за кімнату мерця.