Звідки збереглася в моїй голові ця лірика? Здається, ще з першого класу гімназії. Ні, не буду викликати варту. Я не такий вразливий, щоб не переспати там, де переді мною була смерть. Зрештою, сон — рідний брат смерті. Тиша… Навіть годинник зупинився. Тиша… На добраніч, шановні слухачі!
* * *
І ось ранок знову. Трохи світліший, ніж учора. Зник лондонський туман, що так пасує до розплутування темних історій. Дивлячись крізь вікно на мокрі, скуйовджені вітром дерева, телефоную в міністерство й викликаю своїх людей. Вони прибувають так швидко, що мені навіть не лишається часу поголитися у ванні Маринова й напахтитися його французьким одеколоном. Потираю рукою своє заросле обличчя, оглядаю задумливо кімнату й кажу лейтенантові:
— Треба перетрусити геть усе. Якщо стільки людей і досі нишпорять у цій кімнаті, — тут щось має бути… Спочатку Баєв. Потім — Димов. І нарешті ця мала. Як ти гадаєш?
— Нам ніщо не заважає зробити такий трус. Тоді хоч буде все ясно.
— Атож. Щоб усе було ясно. Навіть ризикуючи, що в нас піде обертом голова від цього трусу.
— Ви все жартуєте.
— Які ж тут жарти. Ніяких жартів. Я хочу чистої роботи, зрозуміло?
— Зрозуміло, товаришу майор.
Те, що робота буде виконана чисто, я знаю наперед. Лейтенант розподіляє людей, і невдовзі четверо чоловік починають за планом усе в кімнаті перетрушувати. Стіни, підлога, стеля, одвірки й віконниці, люстри, електропроводка, — геть усе буде старанно оглянуто.
Ревматик Холмс гадав, що вагомий доказ можна знайти тільки тоді, коли на думку спаде геніальна ідея. Прибуваєш на місце злочину, роздивляєшся й міркуєш: якщо взяти до уваги характер мислення вбивці, то як можна, не заходячи в суперечку з логікою, вважати, що він залишив свій слід? А справа набагато простіша: обшукуй сантиметр за сантиметром і рибка сама припливе тобі в руки. Так, це нудно, дріб'язково й навіть тхне бюрократією, однак ефективно.