— Не знаю. Ніколи не зустрічав його і взагалі мені незручно розмовляти з вами на ці теми.

— І мені також соромно розпитувати, але іноді доводиться. Він студент чи нероба?

Славов сідає на стільця й відпиває трохи кави. Потім каже, не відриваючи голови від чашки:

— Був студентом… Зараз, напевно, байдикує. А втім, Жанна поінформує вас краще. Вона, здається, бачиться з ним щодня.

— Яка користь з того, що вона з ним бачиться? Адже кохання — сліпе.

— Може, я теж засліплений, — тихо промовляє інженер.

— Ревнощами?

Він мовчить. Допив каву і втупився в порожню чашку. Я не вірю в те, що він щось там бачить.

— Ну що ж. Не будемо відхилятися од теми нашої офіційної розмови… Я хотів лише додати, що той, хто грає на своїй гордості, як правило, програє. Річ у тім, що поки ти граєш на гордості, дурніші розпочинають іншу гру.

Він так само мовчить, дивлячись поперед себе. Потім згадує:

— Ваша кава охолоне.

Відпиваю з чашки, навіть не сідаючи. В мене звички солдата. Потім закурюю. Після ковтка кави посмоктати цигарку — саме задоволення. Щоб вона була ще кращою, я знову тягнуся до кави:

— Ризикуючи цього ранку бути вдруге звинуваченим у підкупі, я все ж таки доп'ю цю чашку.

Георгій не відповідає. Навіть не видно, що він мене слухає, — став зовсім неуважний. Можливо, моя репліка про гордість зачепила його за болюче місце. А може, він просто співає подумки, «Ля донна е мобіле»

— Ось, чуєте? — кажу я, підводячи очі на стелю.

Георгій здригається і теж дивиться вгору:

— Що?

— Як виразно чутно…

— Чутно. Яке це має значення…

— Зараз — ніякого, — визнаю я. — Але що за кроки були того вечора, — це має велике значення. Чиї то були кроки?

— Я вже казав вам…