— Мене не цікавить, що ви казали, — уриваю його. — Йдеться про те, що ви замовчали. Чиї то були кроки?

— Ви хочете, щоб я вчинив підлість…

— Я хочу, щоб ви сказали правду. «Правду, всю правду», — як сказано в заяложеній клятві.

Інженер мовчить. Треба йому допомогти. Це чоловік логічного мислення, отже, йому треба додати логіки.

— Не забувайте, — кажу я, — що коли ви поставили собі за мету когось захистити, ви, можливо, обрали найдурніший варіант. Дурний не тому, що ви піклуєтесь про істоту, яка не дасть за вас і щербатої копійки. Це, мабуть, навіть благородно. Варіант дурний, бо кожний на моєму місці розмірковував би так: «Якщо цей хлопець мовчить, отже, він хоче когось прикрити. Чому хоче прикрити? Бо та особа чимось йому дорога. До яких людей він виявляє симпатію? До одної-єдиної людини: до Жанни». Отут і кінець силогізму: «Славов приховує, бо то були Жаннині кроки».

— Так, але ж…

— Чекайте, — спиняю я його помахом руки. — Силогізм підтверджується й другою обставиною: ще одна людина, яка мусила б чути кроки, також мовчить. Бо для цієї людини — вашої сусідки Каті — Жанна теж єдина близька істота. Тому збагніть, що ваша мовчанка — для мене цілком зрозуміла відповідь. Я лише хочу знати: чи правильна ця відповідь?

Георгій мовчить. Треба зачекати, поки він ще раз проаналізує в думках мої докази. Після чого, певне, і далі мовчатиме. Ці педанти — страшенно вперті люди.

В цю хвилину за дверима чути тупіт чобіт. У двері стукають. Входить міліціонер:

— Товаришу майор, якщо можна, ненадовго…

— Можна, — кажу я. — Розмова тут все одно не в'яжеться.

Кімната Маринова змінилася, і не на краще. Раніше вона виглядала захаращеною. А тепер у ній геть усе перекидано — дбайливо і уважно. Дзеркальна шафа, за якою я вночі чекав кохану, перевернута на бік. Одну з двох її передніх підпірок розібрано. Вона схожа на левову або, радше, якоїсь міфологічної істоти ногу, досить велику, так що у її порожнечі можна щось і сховати.