Це «щось» зараз лежить на столі, його мені й хоче показати лейтенант. Якщо ви розраховували на золото й коштовне каміння, — мушу вас розчарувати. «Щось» — це маленький згорток списаних паперів. Уважно роздивляюсь їх, але це не заважає мені час од часу поглядати на зимовий сад. Повз вікно один за одним проходять сповнені трудового ентузіазму люди: інженер, лікар, касир, адвокат. Двоє останніх, незважаючи на неспокійні погляди, які вони кидають на освітлене вікно, дефілюють з особливо підкресленою гідністю.

А в кімнаті триває обшук, хоч, на мою думку, тут уже навряд чи можна ще щось відкопати. Згадана вище рибка вже в моїх руках. Навіть дві рибки, якщо хочете, щоб я був точніший. Дві рибки — дві пекучі таємниці.

Тепер я можу повернутися до свого первісного плану й зробити ранковий візит дамам. Тим паче, що я поголився.

Дора відчиняє мені двері без особливого здивування. Моя присутність у будинку, напевно, не пройшла повз увагу господині. Надто коли зважити на те, що в кожних дверях є замкова щілина. Проте жінка удає, що вона здивована:

— А… це ви…

— Так… це я…

Після таких ніжних вигуків господиня веде мене в кімнату й пропонує крісло, в той час як сама влаштовується в іншому, сором'язливо прикриваючи пеньюаром коліна, щоб одразу ж після цього оголити закинуті одна на одну ноги. Надворі дощ, знову посилившись, поливає довгими похилими струмками високе похмуре вікно. Від цього ще затишніше стає в теплій кімнаті. Особливо, якщо абстрагуватися від велетенської шафи, що займає половину приміщення.

Дора напрочуд люб'язна, і її очі благають про люб'язність у відповідь. Прагнучи одночасно уникнути погляду цих очей і не спокуситися виглядом оголених колін, я втуплююсь очима в її високі груди, теж погано прикриті, що примушує мене негайно перевести погляд на щось нейтральне, скажімо, на зачіску.

— Ще вчора, побачивши вас, я зрозумів, що це буде не остання наша зустріч, — галантно починаю я. — Люба Доро, дозвольте мені вас так називати, ви дуже чарівна…