Нарешті. Жінка задоволено всміхається.

— …і страшенно брехлива.

Дора здивовано зводить брови. Потім одразу ж напускає на себе ображеність.

— Так, так. І годі розігрувати комедію. Опустіть завісу.

При цих словах я кидаю недбалий погляд на підібгану полу пеньюара, яку Дора негайно смикає вниз. І щоб не лишилося жодного сумніву щодо мети мого візиту, додаю:

— Відповідайте на мої запитання конкретно й коротко, бо інакше ваше софійське місцепроживання може бути легко замінене іншим, можливо також софійським, але розрахованим головним чином на лжесвідків. Отже, перше: коли ви вийшли заміж за Баєва?

— Два роки тому, — відповідає Дора, силкуючись не втратити гідності. — Не розумію лише, для чого такі погрози…

— Зрозумієте. Коли точно ви побралися?

— Наприкінці вересня. Двадцять восьмого чи двадцять дев'ятого вересня. Десь у той час.

— Ця знаменна дата, мабуть, не закарбувалася у вашій пам’яті вогняними літерами. І все ж таки напружтесь.

— Гадаю, що це було двадцять дев'ятого вересня.

— Гаразд, ми перевіримо, чи правильно ви гадаєте. А оці меблі і все інше — коли з'явилися? Десь напередодні весілля?

— Саме тоді.

— Посаг вашого чоловіка, чи що?

Вона ствердно киває.

— На які кошти придбав їх ваш чоловік?

— Напевно, в нього були заощадження, — знизує плечима жінка.

— Послухайте. Те, що я сказав вам перед цим, — не дружній жарт. Якщо ж ви так зрозуміли, — для вас це закінчиться прикрістю.

— Гадаю, що йому дав гроші Маринов… — відповідає, вагаючись, Дора.

Обличчя її стає дедалі схвильованішим.

— Маринов дав йому гроші, але вже згодом. А зараз ми говоримо про те, що було напередодні весілля. На які кошти ви придбали меблі й усе інше?