— Я нічого не купувала. Не вплутуйте мене в цю справу. Все, що куплено, купував він.

— На які гроші, я питаю!

— Він узяв з каси, якщо вам так хочеться знати. А потім попросив у Маринова й повернув.

— Друге: відколи почалися ваші стосунки з Мариновим?

Вираз образи цього разу не такий помітний.

— Ви занадто відхиляєтесь, інспекторе…

— Ризикуючи відхилитися, ще далі, скажу вам, що в даному випадку, можливо, йдеться про вбивство, що в цьому вбивстві заплутана жінка й що ваші викрутаси в такій ситуації навряд чи можуть сприйматися як вияв дівочої цнотливості. Відколи почалися ваші стосунки з Мариновим? Не примушуйте мене повторювати запитання.

Дора опускає очі. Образа змінюється втомою:

— Через кілька місяців після того, як ми розписалися…

— Точніше?

— Мабуть, на четвертий місяць…

— Тобто незабаром після того, як Маринов дав гроші вашому чоловікові, чи не так?

— Так.

— А коли довідався про це Баєв? І як саме довідався? І як він реагував на це? Відповідайте, чого ж ви чекаєте, хіба не бачите, що я не прийшов сюди дивитися на ваші ноги!

— Він дізнався, мабуть, дуже швидко, хоч удавав, ніби нічого не помічає. А одного дня повернувся додому в незвичний час і застав нас… Між ними зчинилася сварка… Баєв залякував… Маринов — теж… «Я запроторю тебе у в'язницю, якщо ти так багато знаєш, — казав Маринов. — Не думай, що я знищив твою розписку. Розповім, як ти заліз у касу. Ти згниєш на нарах, якщо не заберешся геть звідси…» Вони довго лаялись, але Баєв нарешті відступив…

— А ви?

Жінка дивиться на мене втомленими очима:

— Що — я?.. Не думайте, що дуже приємно жити з цим типом… І старий, і дурний, і бридкий…

— Ви про кого це кажете? Про Баєва чи про Маринова?

— Про Баєва. Хоч і другий теж не був скарбом. Але він бодай прикидався галантним, звичайно, коли йому було добре… І задурював мене всілякими обіцянками… Хотів забезпечити мене матеріально… Я прагнула бути вільною… А цей тремтів над кожною копійкою.