— А хто ж вас примушував лізти в це пекло?
— Ніхто… Я сама винна… Коли немає нікого близького…
— А ваші батьки?
— Мої батьки? — Вона презирливо кривить губи. — Коли б не було моїх батьків, то, можливо б, і я не загрузла в усій цій багнюці… Мій батько тільки те й робив, що повчав мене ляпасами.
Жінка й далі роздабарює в такому ж дусі. Про себе, про родину, про блискучі перспективи, які чекали її там, вдома: віник, кухня й поважний, трохи перезрілий чоловік. Дивлюсь на її обличчя, що втратило машкару завчених виразів, принижене, пригнічене, й думаю: «Розійшлась… Тепер спробуй її спинити. Не замовкне, поки не викладе все до останку».
У всіх цих історіях завжди так: шукаєш убивцю, а знаходиш корзину з брудною білизною. Взагалі знаходиш безліч речей, крім тієї, що тобі потрібна… Тільки б вона не розревлася.
Саме в цю мить вона починає плакати. Спочатку схлипує тихо, затуливши долонями обличчя. І тут я припускаюся фатальної помилки: підводжусь і легенько, заспокійливо гладжу жінку по спині, забувши, що співчуття лише посилює збудження. Схлипування переходить у гучне ридання, і я вже не знаю, куди мені дітися, бо, як я вже казав, не можу байдуже дивитися, коли хтось плаче, хіба що ним буде якийсь старий політикан.
— Ну ж, ну ж! — знову гладжу її по плечу. — Погано, коли людина плаче сама над собою. А ви плачете над собою. У вас, звісно, є для цього достатньо підстав. Тільки не забувайте, що винні ви самі… незалежно від обставин, які пом'якшують провину… То на які курси, кажете, ви збиралися записатись?